Химера - Михайло Савович Масютко
Отже, знову ув’язнення, табори — 23 березня 1966 року на закритому засіданні Львівського обласного суду його засуджено на шість років таборів суворого режиму за звинуваченням у антирадянській націоналістичній пропаганді та агітації. У тюрмі під час слідства написав працю про відхід від ленінських норм національної політики в Україні, яку відіслав до Президії XXIII зїзду КПРС.
Під час слідства і суду він був стійким і безкомпромісним. Багаторічний політв’язень Зіновій Красівський у книжці «Владимирський централь» про Михайла Масютка написав: «Ні в чому не признався і ні в чому ні на кого не дав свідчень». Стримані правдиві слова.
У Мордовських таборах суворого режиму, попри виразку і перенесену недавно операцію на серці, Масютко працював вантажником аварійної бригади, і здоров’я дуже підупало. У грудні 1966 року Масютка посадили на шість місяців у табірну тюрму за необгрунтованим звинуваченням «виготовлення і поширення в таборі антирадянських документів».
Повернувшись 1971 року з ув’язнення, ні у Львові, ні у власній хаті в Феодосії, не дістав дозволу оселитись. Його прийняло село Дніпряни неподалік Нової Каховки — вітцівщина.
Облаштувавшись трохи на новому місці, Михайло Масютко береться до праці, щоб розповісти всю правду про пережите: «Ой, як важко добувати ту правду, завалену кривдою! І не писати не можна, — гріх. Гріх замовчувати те, що виривається з душі і з серця». Саме там написав найбільшу працю — мемуарну поему «В полоні зла». У Дніпрянах, без права виїзду й під пильним наглядом агентів КҐБ, Масютко прожив тридцять років, до розвалу Радянського Союзу
У вересні 2001 року, на 83—му році життя, Михайло Масютко змушений був покинути рідну домівку в Дніпрянах і переїхати з дружиною до її родини до Луцька.
У день свого народження, 18 листопада 2001 року, Михайло Масютко відійшов до вічності, залишивши нам Правду про пережите.
Доля Михайла Масютка співзвучна з трагічною долею України новітнього сторіччя. Через життя цієї людини і все написане ним, відкривається правда про початок більшовицького розбою на нашій землі. Як вони «господарили», як нас ненавиділи і нищили, як скаженіли, коли ставали комуністами чи комсомольцями, заохочувані партією та її вождями. Як знущалися і нищили невинних людей, маючи за плечима партію і абсолютну безкарність…
Хочеш знати історію, мусиш сам її дослідити, хочеш знати правду — мусиш сам її шукати в історії, житті, книжках.
З написаного Михайлом Масютком читачі можуть пережити звитяжну і тривожну епоху 60—тих. Національна романтика суспільної думки і такі молоді її сподвижники: В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, брати Горині, Михайло Косів, Василь Симоненко, Василь Стус. Якими вони були тоді, хто з них тримався правди до кінця, а хто губився в тенетах зла. Докладні описи судових процесів тих часів з поданням достовірних фактів: прізвищ, імен, точних дат. Підсудні, свідки, інформатори-сексоти, працівники КҐБ, професори, вчені і прості люди, — як себе поводили тоді на закритих судах і які свідчення давали у кабінетах слідчих КҐБ, про що думали тоді, чого прагнули…
У архіві Михайла Масютка — ціла низка недрукованих публіцистичних статей та літературознавчих досліджень, оповідання для дітей, драматичні твори та оповідання, поезія — чекають своїх правдивих видавців і читачів, щоб «добути правду, завалені кривдою…»
Михайлина Маїк
МОЯ ПРАЦЯ В КОЛГОСПІСторінка з його дитинства
Це діялось тоді, коли була суцільна колективізація. Заможних селян вивозили на Сибір, а незаможних і «середняків» записували у колгоспи.
Моє рідне село Чаплинка славне тим, що заселене воно було за цариці Катерини турбаївцями, козаками з полтавського села Турбаї, котре не піддалося покріпаченню. Славне село Чаплинка ще й тим, що воно є батьківщиною відомого українського драматурга Миколи Куліша.
Ото ж це було тоді, коли йшла суцільна колективізація, заможних селян комуністи вивозили на Сибір, а з решти селян створювали колгоспи.
Щоб запобігти похвали від великих комуністів, маленькі комуністи в нашому селі позаписували у колгоспи не лише селян, а й неселян — учителів, лікарів, а про ремісників (всяких там ковалів, теслярів, бондарів, кравців, кушнірів, малярів) нема що й казати, — їх записували в колгосп без усякої церемонії.
Записали і нас у колгосп.
Колгосп називався «Сталькомуна». Ніхто не знав, чи «Сталькомуна» — «сталінська комуна» чи «стальна комуна». Мабуть, таки «сталінська», а не «стальна», бо тоді вживалося слово «крицева» замість теперішнього «стальна».
Так ото ж виявилося, що мало було бути записаним у колгосп, треба було ще й працювати в ньому. А позаяк записані в колгоспи службовці працювали на своїй роботі, то для праці в колгоспі залишалася їхня відпустка.
Нам випало їхати на роботу до колгоспу в самі жнива. Нам — це батькові й мені, бо старший брат мій на той час саме утік з дому. Він начитався книжок про вуркаганів (тоді багато таких книжок було, а найбільше про них писав.
Микитенко). Начитавшись отих книжок, мій старший брат прийшов до висновку, що між вуркаганами йому буде легше жити, ніж у нас удома. Написав записку, щоб не шукали його, і подався світ за очі. Ніхто не бачив, коли він утік.
А молодший брат мій був ще малий. Мені ж ішов уже дванадцятий рік. Якраз для колгоспної роботи добре. Ото ж мені й випало з батьком їхати на роботу в колгосп.
Нас було багато, і везли нас на розводі, або мажарі. Розвод, або мажара, — це така велика гарба з відкидними драбинами, якою в Таврії звозять скошену пшеницю з поля натік.
Ця гарба у нас мала дві назви — «розвод» і «мажара». «Розводом» її називали селяни-українці, а «мажарою» називали її руські. А руських у нас було аж три категорії.
