Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— А тому, — знову спокійно відказав Іванов, — що до речі згадали ви, дядьку, про всякі партії. Партій розвелось чимало, а до згоди між собою партії ці якраз і не можуть прийти. От, скажімо, наша партія, більшовиків, прямо каже: землю селянам негайно і задурно, без викупу! А от, скажімо, є такі — меншовики, так ті…

— Більшовики, меншовики! — закричав Іван Бриль, що теж вже висунувся з хати від весільного столу, дарма що — батько, бо не міг стримати свого потягу до гутірки «політиків» на призьбі. — Знову тієї! Одна партія нехай для робочого класу буде — соціал–демократія — і край!

— Вірно! — гукнув і Максим Колиберда, що теж, слідом за своїм другом, вислизнув з–за весільного столу. — Замирити треба, привести до згоди! В інтересах революції! — І він затяг пісню, бо був таки п'яненький:

— А оце вже і є меншовизм, — урвав його Іванов.

— Що? — затупцював на місці Максим. — Пісня самого поета Котляревського — меншовизм?

— Та пісня — ні, — посміхнувся Іванов. — А от те, що ви з Іваном кажете про замирення і злиття партій, — якраз і є меншовизм.

Іван Бриль посатанів:

— Тобто і ти кажеш, що я з Максимом — меншовики?

— Я сказав, — розсердився й Іванов, — що згоди між буржуйськими та пролетарською партією прагнуть якраз меншовики. Ти що, недочувати вже на старості літ почав? Не може бути, щоб було дві правди! Правда в одної партії — за цією партією і треба йти!

— Так і я ж те саме кажу, — замирливо пробубонів Іван. — А то — меншовики, більшовики! Хай буде програма точно по соціал–демократії, як Володимир Ілліч Ульянов–Ленін казав, — без того, щоб один крок уперед, а тоді — два назад…

Максим єхидним голоском зупинив свого друга. Зауваження Іванова дошкулило йому: де ж таки — образив «меншовиком».

— Не твоє, свате, собаче діло про такі речі судити. Судити про партію — діло партійне. А ми ж з тобою — позапартійні, просто собі соціал–демократи, і права слова не маємо, коли поміж більшовиків мова про партійні діла йде…

— А оце ти, Максиме, вже просто свиня, — плюнув Іванов. На «свиню» Максим не образився. — І справді, закидаєш, наче меншовицький провокатор…

— І–і–і! — зірвався нарівні і затупцював на місці Максим, — то таки виходить, що я…

— Цить! — гарикнув на нього Боженко. — Дай же чоловікові сказати!

Всі «політики» також шумно зацитькали на єрепенистого Максима.

— Я тільки хочу сказати, — заспокоюючися, мовив Іванов, — що більшовицька партія — авангард робітничого класу, і весь робітничий клас має право і повинен мати свою думку про свій авангард, про його діла і програму теж. Та й, — Іванов кивнув на старого Бриля, — сьогодні він — чоловік позапартійний, а завтра, дивись, може, і він у нашу партію вступить. Та й ти теж…

Боженко раптом грізно посунувся на Івана Бриля.

— І правда! — загорлав Боженко, замахавши кулаками. — Ти, Йване, покинь ханьки мняти біля партії! Це тобі не дівка на вечорницях! Залицяєшся, сучий син: і гарне слівце закинеш, і поцілуєш у закапелку, і рукам волі даси коло пазухи, а сватів заслати — нема! — Боженко насувався на Івана, загрозливо розмахуючи руками. — Ти чому позапартійним живеш, сучий син? Ти що — перекупка з Галицького базару чи — обиватель з кафе «Семадені» на Хрещатику?

— Та ти не той… ти не дуже! — задкував Іван, ухиляючись від Боженкових рук.

— Двадцять років ти в революції крутишся, як кізяк в ополонці, а до партії не йдеш…

— Так його! — під'юджив Фіалек. — По кумполу його, Василю! Його, бач, ні п'ятий рік не навчив, ні кров, що проливав з нами у Політехніці!

— Ти чого, старий чорт, — вже заревів Боженко, підбадьорений підтримкою, і таки піймав Івана за сорочку на грудях, — в партію не вступаєш? В нашу — в пролетарську партію соціал–демократіів більшовики?

— Так і ти ж ще двох місяців нема, як вписався! — намагався Іван одірвати чіпкі