Танець білої тополі - Надія Павлівна Гуменюк

– Я бухгалтер. Працювала на текстильній фабриці.

Він не вловив натяку.

– Ну, легка промисловість – не наш профіль. А ти такий бухгалтер, як я балерун! Ану не дури! Що за цирк на дроті? Чого тобі треба? Ще одна колишня Віталієва курвочка? Прийшла шантажувати? Сучі дочки! Дайте нарешті спокій і йому, і мені! Що він тобі обіцяв? Скільки хочеш?

Він потягнувся правою рукою до внутрішньої кишені, а лівою натиснув кнопку на столі. Ніка схопилася на ноги.

– Я Ніка! Вероніка Величко! Дякую, що все-таки не перешкодили мені народитися! Дякую! Ось, візьміть назад ті гроші, які ви пропонували мамі за моє вбивство! Але я жива! Бачите? Жива!!!

Вона шпурнула на стіл конверт. У дверях з’явилася амазонка.

– Вискочила, як чорт з табакерки! Тебе тут тільки бракувало! – випалила Ніка просто їй в обличчя.

Кілька стрибків – і амазонка вже поруч. Боляче схопила за передпліччя, смикнула до себе, заломила руки за спину.

– Ого! Яка сила і спритність! Справжня елітна сек’юріті! Здається, колись у князів Київської Русі були такі жінки-охоронниці. І нові князьки туди ж, під жіночі спідниці ховаються. Так, ясновельможний князю Владлене Івановичу? – крикнула Ніка.

Господар кабінету підвівся, мовчки простягнув пожбурений нею конверт, тоді засунув його за борт її куртки-косухи. Ніка намагалася спіймати його погляд. Він ніби відчув її прохання – зняв свої хамелеони в масивній черепаховій оправі. Очі, такі ж як окуляри, – кольору світлого диму, із маленькими темнішими скалочками навколо зіниць, – дивилися розгублено і трохи злякано. Чого б це?

Поки доїхала додому, сплакалася. Вдома сім разів змивала фарбу з волосся – в інструкції написано, що саме за стільки змивань це чудо сучасної хімічної промисловості повинне навіки згинути. Але фарба не піддавалася, вчепилася намертво. Вочевидь, змивання треба робити не одне за одним поспіль, а принаймні через кілька днів. Доведеться терпіти. Викинула у відро зі сміттям шкіряну вдягачку, туди ж відправила черевички на підборах. Ніколи вона цього носити не буде! Хоч купувала шкіряну екіпіровку в стоковій крамниці, за низькими цінами, але все одно шкода грошей.

Наївна дурепа! На що тільки вона сподівалася?! Єдиний родич! Одна група крові! Дурня! Кров нічого не значить. ДНК нічого не вирішує.

Їй скоро вісімнадцять, і вона вже сама дасть собі раду. А якщо страшно залишатися вночі наодинці з собою, то можна піти, скажімо, на дискотеку і протанцювати мало не до ранку. Там не треба думати, там можна розчинитися серед таких, як ти, індивідуумів, і тільки ноги переставляй та рухайся, рухайся, рухайся. І хай гримотить музика, хай б’є, як молот, по мізках і нервах, зате жодна нічна примара з твоїх давніх страхів не посміє прослизнути до тебе. Примари такі – вони полюбляють тишу і темряву, самотність і страх.

Ніка вже була колись на дискотеці. Її туди затягнула Лідка. Сказала, що їхні однокласники там ще з восьмого класу зависають, що тільки дурні забембані ботани вечорами горбляться над книжками. А для чого? Що це їм дасть? Все одно і вчитися далі будуть, і зручні місця у житті займуть ті, у кого батьки мають бабки. А якщо ні бабок, ні навіть батьків…

Тоді Ніка не відчула кайфу, який їй було обіцяно. Цілий наступний день ходила з головним болем, але Лідці не зізналася – уявляла, як та візьме її на кпини, як буде діставати і називати як не ботаною, то черницею. Цього разу все було по-іншому. Вона сама підійшла до Лідки.

– Хочеш потусуватися? – Однокласниця здивовано підняла нафарбовані і вищипані бровенята. – О’кей! Давно пора! Твій Ростик жодної тусні не пропускає, до нього там такі круті чувихи клинці підбивають! А ти все черницю із себе корчиш. Чеши чимдуж зі свого монастиря до дискотеки. Відірвешся і заодно побачиш, який заводний твій Ростик-хвостик!

– Заводний то й заводний. Але чого це він мій? – знизала плечима Ніка.

– Ой-ой-ой! Тільки не треба прикидатися, що він тобі по цимбалах. Хочеш ти, ще й як хочеш, щоб він був твоїм. Думаєш, я не знаю, що ти за ним ще з п’ятого класу сохнеш? Та про це всі у класі знають.

– І як же це я стільки років сохну, сохну і досі не засохла, на мумію не перетворилася? – засміялася Ніка, намагаючись приховати збентеження.

Першого ж вечора вона справді відірвалася так, що наступного ранку проспала школу. Світ, здається, навіть не помітив цього – сонце не впало з неба і не спалило землю, весна не перетворилася на зиму, будинок не зрушив з місця. Щоправда, класна дама трохи стурбувалася, але Ніка сказала, що боліла голова, і та повірила. Тим, хто зазвичай не бреше, спочатку завжди вірять. Це вже потім Ніку викликатимуть до директора і проводитимуть виховні бесіди. Їй, виявляється, всі так співчували, їй так намагалися допомогти, у неї навіть були шанси отримати срібну медаль. А вона так зірвалася, на самому фініші, коли навіть найбезнадійніші намагаються надолужити згаяне і виправити оцінки. Тепер їй, безтолковій і безпутній, не бачити тієї блискучої медалі, як власних вух.

Не бачити, то й не бачити. Зате їй уже не страшно ночами, а вдень темні примари самі десь ховаються. Чи то світла бояться, чи «веселих коліщаток». Лідка так і сказала: «Не бійся, це не “колеса”, а всього лиш “веселі коліщатка” – трохи політаєш і будеш спати як убита».

Обізвалася Регіна. У неї все о’кей. У чоловіка гарний дім і невеликий бізнес. Димитр трохи скупуватий, але загалом шляхетний і добрий. Літо планують провести біля Егейського моря. Море у Греції – казка. До себе вона