Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта
— Годі, Трудо, ми знаємо, що все це правда. Але нащо тобі знову переживати? Це вже минуле,— втрутився Метек, побачивши, що дівчина аж тремтить од хвилювання.
— Вибачте, ти ж знаєш, що я живу цим...
— Велике спасибі вам, це так багато сказало мені...
Мабуть, уперше в житті Едек розмовляв так з молодою, гарною, навіть дуже гарною дівчиною. Аж сам собі здивувався. Досі його розмови з дівчатами зводилися до простого, досить безцеремонного флірту.
«А в цієї дівчини є якась гідність,— думав він,— лихо його знає, що, але до неї якось важко було б одразу причепитись. І говорить цікаво...— Едек оглянувся на Клема.— О, той розмріявся, воркує, як сизий голуб».
Кульчик сяяв. А потім найдужче протестував, коли Метек раптом схаменувся, що вже скоро смеркне, і почав квапити в дорогу.
— Ми колись приїдемо до вас на ковзанах, добре?
Всі зраділи. Справді, що там ті кілька кілометрів через озеро по льоду!
Кінь наївся, аж круглий став. Дівчата на східцях біля входу махали їм руками. Метек від’їжджав по-молодецькому — з-під копит летів сніг, і в повітрі вирувало, мовби хто пір’я сипав.
— Махнемо тепер через те озерце, там лід міцний, а потім берегом і коло річки виїдемо в свій ліс. Гаразд?
— Слухай, а вовків не буде? Дівчата казали...— занепокоївся Клем.
— Дюжинами! Зграями! — кричав Метек, ляскаючи батогом. Сани мчали по льоду.
Сутеніло. Від дерев падали довгі тіні, надвечір зривався вітер. Метек поганяв коня. Кілька разів мало не перекинулися на ухабах та вибоїнах.
Через озеро промчали швидко, трохи гірше стало їхати вздовж річки — по болоту, всіяному купинами, не дуже розженешся. З полегкістю звернули в ліс, на дорогу понад ялинами, що стояли увінчані білими шапками снігу. Тепер уже не зважали, коли сипалося їм за комір, захоплено галасували, як тільки снігова шапка падала в сани. Часом ліс аж здригався од їхнього крику.
Запали сутінки. Метекові треба було добре придивлятися, щоб бачити дорогу.
— Чудова дівчина. І, дивіться, як вона запам’ятала мої вірші! — захоплювався Кульчик.
— А доки не згадувала про твої вірші, то більше подобалась Труда! Ти аж остовпів, побачивши її.
— Ну, вона, звісно, гарна. Але якась така поважна, мовби княгиня, чи що... Зосю я двічі поцілував у ліктик, начебто за вірші, а тієї не наважився б. А щоб тільки дивитися — це не для мене...
— А як же твоє розбите серце?
Перестаньте. Треба ж чимось заповнити порожнечу. Та й чого ви, зрештою, хочете, й ж іще не закохався...
— Недалеко й до того. Відколи я тебе знаю, ти мав уже, певно, з десяток обраниць...
Метек не докінчив, бо сани сильно трусонуло, щось затріщало, він дарма натягував віжки. Правий полоз провалився у якусь присипану снігом яму, і вся компанія опинилась аж по вуха у високій кучугурі сипкого снігу...
— Стій! Стій! — зарепетував Метек, ледве зводячись на ноги.
Наляканий галасом і всією цією подією, б’ючи саньми об дерева, кінь мчав з усієї сили, щораз далі мелькаючи невиразною плямою між деревами.
Вони бігли, плутаючись у довгих полах кожухів, спотикаючись об коріння і на ямах.
— Дивився б краще на дорогу, а не чіплявся до моїх подруг! Теж мені хурман! — лаявся Кульчик.
Нарешті вони знайшли коня, який застряв між деревами біля дороги. Полегшено зітхнули, упевнившись, що саням нічого не сталося. Знову вмостилися на твердих, тепер уже без соломи дошках. Метек їхав обережніше. Уже зовсім смеркло, в лісі стало темно. Едек і Клем мерзлякувато зіщулились у своїх кожухах, мовчали.
Через якийсь час Метек зупинився на лісовому роздоріжжі." На цьому відкритому місці лежали високі снігові кучугури, важко було щось розібрати. Даремно Метек на всі боки присвічував ліхтариком, який, на щастя, захопив із собою. Сніп яскравого світла падав на якісь зовсім змінені, незнані лісові дороги, вихоплював то білі плями снігу, який мінився, переливаючись вогниками, яскрів серед темного гілля ялин, то важкі червоні кетяги мерзлої горобини, але розібратися, куди їхати, було важко.
— От тобі й маєш. Ну й вивіз ти нас...
— Це ж ти так боявся повертатися тією самою дорогою...
— Поганому візникові і пужално довге, і колесо криве,— повчально одрізав Клем.
— Нічого, візьмемо праворуч, це наш напрямок. Може, виїдемо на якусь знайому дорогу. Цікаво, що я не бачу тут стовпчиків лісництва.
— А ти певен, що ми не проїхали якихось кілометрів десять далі, в глиб пущі?
Довгенько пробивалися по бездоріжжю. Кінь стомився, аж парував.
Знову якесь перехрестя, збентежене Метекове обличчя, дорога наосліп. Темно — хоч в око стрель.
— Якби зорі були. А то тільки хмари сунуть, як і ми — не знати, куди й чого,— сопів Кульчик.
— Не горюй, це тобі поетична тема. Глянь, яка романтика,— кепкував Метек, раптом повеселішавши.— Ну, якщо за півгодини не виберемось на знайому дорогу, тоді й кілька днів можемо блудити, серед такого снігу не те що я — сам чорт не розбере, куди їхати...
— Не каркай!
Слухаючи їхню суперечку, Едек зареготався. Зрештою, це ще одна пригода. Принаймні не нудно.
Знову перехрестя двох доріг. Метек довго водив світлом ліхтарика по їхніх краях.
— Не висвічуй батарейки, а то як нападуть вовки — чим тоді їх відганятимеш? — бідкався поет, який уже геть замерз.
— Прочитаєш їм вірша...
— Стривайте, я вже знаю...— зрадів раптом Метек.— Ми об’їхали кругом, але тепер цією дорогою виїдемо на велику просіку... Кілометрів зо три, дурниця... І дорога тут краща. Но, старий, но!..
Поїхали швидше. Навколо було зовсім темно. Понад самісінькими головами пролетіла велика сова, хлопці аж зіщулилися, щоб не зачепила їх крилами.
— Вовк! Вовк!
— Дурний, це Рекс! Рекс, Рекс, Рексику! — розчулився зненацька Метек, який спочатку й сам злякався, побачивши велику тінь, що несподівано виринула поблизу.
Полегшено відітхнули, коли нарешті попереду заблимали вогники лісництва. І одразу ж почули гучний голос лісничого.
VIII. Cкабка в серці
Мотор діяв непогано. Працював рівно, пального згоряло не набагато більше від норми. Часом тільки дуже перегрівався. Лісничий
