Енн із Шелестких Тополь - Люсі Мод Монтгомері

Тут чаша Поліниного терпіння переповнилася:

— Мамо! Невже ви гадаєте, що я на таке здатна?

— Ти робила це на весіллі в Ненсі Паркер.

— Тридцять п’ять років тому! Невже ви гадаєте, що я робитиму це й зараз?

— Тобі час іти. Чого ти тут патякаєш? Хочеш запізнитися на поїзд?

Поліна квапливо пішла, і Енн зітхнула з полегшенням. Вона була злякалася, що пані Гібсон в останню мить охопило диявольське бажання затримати доньку до відбуття поїзда.

— Нарешті хоч трохи спокою, — мовила пані Гібсон. — У домі такий страшний безлад, панно Ширлі. Надіюся, ви розумієте, що це не завжди так. Останні кілька днів Поліна була сама не своя. Ви не могли би посунути цю вазу на дюйм ліворуч? Ні, поставте назад. І абажур на лампі перехнябився. Так, тепер хіба трішки рівніше. Але ота штора на дюйм нижча за другу. Поправте її.

Енн надто сильно смикнула за шнурок, він вислизнув у неї з пальців і штора зі свистом шурхнула вгору.

— От бачите, — сказала пані Гібсон.

Енн «не бачила», та все ж ретельно вирівняла штору.

— А тепер, пані Гібсон, ви хочете, щоб я заварила вам чашечку чаю?

— Так, чай мені не завадить. Я геть знесилена всіма цими клопотами й метушнею. Здається, мене вивертає навиворіт, — плаксиво проказала пані Гібсон. — А ви вмієте заварювати добрий чай? Я ліпше з болота воду питиму, аніж той чай, що заварюють деякі.

— Заварювати чай мене навчила Марілла Катберт. Вам сподобається. Та спершу я вивезу вас на ґанок, щоб ви потішилися сонцю.

— Я вже багато років не виходжу з дому, — запротестувала пані Гібсон.

— О, сьогодні такий гарний день, сонце вам нітрохи не зашкодить. Подивитесь, як цвіте дика яблуня — із кімнати її не видно. І вітер сьогодні південний, тож до вас долине ще й запах конюшини з лук Нормана Джонсона. Я принесу чай, ми разом вип’ємо по чашці, а тоді я візьму вишивання — і ми будемо сидіти вдвох і пліткувати про кожного, хто йтиме вулицею.

— Пліток я не схвалюю, — суворо заявила пані Гібсон. — Це не по-християнському. Ану скажіть мені, то все ваші власні коси?

— Усі до останньої волосини, — засміялася Енн.

— Шкода, що такі руді. Хоча руде волосся тепер наче й модне. І сміх ваш мені подобається. Нервове хихотіння Поліни завжди мене дратувало. Ну, коли вже я мушу вийти з дому — що вдієш? Я, мабуть, застуджуся й помру, але винні в тім будете ви, панно Ширлі. Не забувайте — я маю вже повних вісімдесят років, хоча старий Деві Екем і розповідає всім довкола, що мені лише сімдесят дев’ять. Його мати була з Воттів, а Вотти страшенно заздрісні люди.

Енн спритно викотила візок на ґанок і довела, що вміє поправляти й збивати подушки. Невдовзі вона принесла чай, що здобув похвалу від пані Гібсон.

— Так, це можна пити, панно Ширлі. Боже, цілісінький рік мені довелося прожити на самій рідкій їжі. Ніхто не думав, що я видряпаюся. Та я й сама вважаю — краще б я тоді померла. Оце та яблуня, що ви її так нахвалювали?

— Так. Правда, вона дивовижна — біла на тлі густо-блакитного неба?

— Я не надто поетична, — тільки й мовила на те пані Гібсон. Та після двох чашок чаю настрій у неї став значно погідніший, і час до обіду промайнув дуже швидко.

— Я піду все приготую, а тоді накрию тут маленький столик.

— Е ні, панночко. Ці мавпячі витівки не для мене! Їсти в усіх на очах — та люди скажуть, що я геть здуріла. Тут, безперечно, дуже гарно — хоч від запаху конюшини мене завжди нудить, — і ранок минув швидше, ніж то звично буває, але надворі я не їстиму. Я не циганка. Глядіть, помийте руки як слід, перш ніж куховарити. Онде пані Сторі, знову гостей чекає. Розвісила всі свої найкращі простирадла. Та хіба то гостинність? Просто хоче похвалитися. Її мати була з Кері.

Обід, який приготувала Енн, удовольнив навіть смак пані Гібсон.

— Не думала я, що ті, хто пише для журналів, уміють іще й варити їсти. Але, звісно, вас виховала Марілла Катберт. Її мати була із Джонсонів. Поліна, мабуть, об’їсться до нудоти на тім весіллі. Ніколи міри не чула — уся в батька. Я бачила, як він наминав полуницю, хоч і знав, що за годину буде корчитись від болю. Я не показувала вам його портрета, панно Ширлі? Ходіть у гостьову кімнату й принесіть. Він під ліжком. Глядіть не зазирайте там ні в які шухляди. Але присядьте й подивіться, чи немає клубків пилу під комодом. Я не довіряю Поліні… Так, це він. Його мати була з Вокерів. Тепер таких чоловіків немає. Ми живемо в час виродження, панно Ширлі.

— Гомер казав те саме за вісім століть до нашої ери, — усміхнулася Енн.

— Ті старозавітні пророки часом тільки й могли, що бурчати, — відказала пані Гібсон. — Ви, може, не повірите, панно Ширлі, та мій чоловік мав доволі широкі погляди. Я чула, ви заручені… зі студентом-медиком. Ті студенти, мабуть, усі п’яниці — вони мусять пити, щоб витримати лекції в анатомічному театрі. Нізащо не виходьте за п’яницю, панно Ширлі… чи за того, хто нездатен заробити. На мріях та місячнім сяйві довго не протягнеш, це я напевне знаю. Глядіть, як митимете посуд — почистьте раковину й виполощіть ганчірки. Я не зношу масних ганчірок. І нагодуйте, певне, пса. Він так погладшав — це Поліна його розгодовує. Мабуть, нам таки доведеться спекатись його.

— О, не робіть цього, пані Гібсон. У місті часто стаються грабунки, та й дім ваш тут, у глушині, далеко від решти. Вам потрібен захист.

— Ох, мені байдуже, робіть, як знаєте. Я на все згодна, аби ні з ким не сперечатися, надто коли мені так дивно коле в потилиці. Мабуть, мене скоро нагла кров заллє.

— Вам треба поспати — тоді одразу полегшає. Я вкрию вас пледом і опущу спинку крісла. Може, вивезти вас на ґанок, щоб ви поспали там?

— Спати в усіх на очах! То ще гірше, ніж їсти надворі. У вас такі дивні фантазії. Лишіть мене тут, у вітальні — опустіть хіба штори й зачиніть двері, щоб у кімнаті не товклися мухи. Вам і самій корисно побути трохи в тиші, коли ви так безупинно базікаєте.

Пані Гібсон добряче поспала, та прокинулася зовсім не в гуморі й не дозволила знову вивезти себе на ґанок.