Енн із Шелестких Тополь - Люсі Мод Монтгомері

— Зовсім нічого.

— А коли всі поїхали, ми з Лу та Моллі повечеряли разом. Я була така голодна… здається, уперше за багато літ. Як це приємно — їсти все, що хочеться, коли ніхто не каже, що те чи те зашкодить моєму шлунку. А тоді ми з Мері пішли до її колишнього дому: блукали там у саду й говорили про давні часи. Бачили кущі бузку, що посадили з нею колись. Ми так гарно проводили там літні місяці в дитинстві. А коли сіло сонце, ми пішли на рідне старе узбережжя й мовчки посиділи там на скелі. З-над гавані лунав корабельний дзвін, і так приємно було знову чути вітер з моря й бачити, як мерехтять на воді відблиски зірок. Я вже й забула, які прекрасні ночі над затокою. А коли вже геть стемніло, ми повернулися додому, де на мене чекав пан Грегор, і, — сміючись мовила Поліна, — «подалася старенька до себе назад».

— Я дуже хотіла би… щоб вам тут не так тяжко жилося, Поліно.

— Ох, панно Ширлі, мила, тепер мені це байдуже, — квапливо відказала Поліна. — Тим паче, сердешній мамі я справді потрібна. А це так приємно — бути потрібною комусь.

Так, бути потрібною приємно. Енн міркувала про це у своїй кімнатці в башті, де скрутився на ліжку Димко, що допіру втік від удів та Ребекки Дью. Вона думала про Поліну, що квапилася назад у своє ярмо, хоч і супроводжувана «безсмертним духом радісного дня».[29]

— Надіюся, я завжди буду потрібна комусь, — звернулася Енн до кота. — Це така радість, Димку, — дарувати щастя іншим. Нині я подарувала Поліні цей день, і тепер почуваюся такою багатою. Але — ох, Димку, ти ж не вважаєш, що я колись буду така, як пані Гібсон, навіть і у вісімдесят років? Не вважаєш, Димку?

І Димко глибоким сонним вуркотінням запевнив її, що він так не вважає.

15

У Боннів’ю Енн приїхала в п’ятницю ввечері, напередодні весілля. Того дня Нельсони влаштовували вечерю для друзів сім’ї та гостей, що приїздили поїздом від порту. Великий літній будинок доктора Нельсона з безліччю господарських споруд стояв серед ялин на довгому вузькому мисі, за яким стриміли золотаві піщані дюни, котрі знали все, що годилося знати про вітри.

Дім сподобався Енн із першого погляду. Старі кам’яниці, що не бояться ні дощів, ні вітрів, ні примхливої моди, завжди мають спокійний та величний вигляд. Цього ж червневого вечора в нім вирувала радість юного життя — дівочий сміх, привітання давніх друзів, брички, що приїздили й від’їздили, подарунки й невсидючі діти. Усіх поглинула святкова метушня; хіба двоє чорних котів доктора Нельсона, Варнава й Савл,[30] сиділи на поруччі веранди, споглядаючи все довкола, мов два смоляних сфінкси.

Із юрми вигулькнула Саллі й потягла Енн нагору.

— Ми дамо тобі кімнату на північнім піддашші. Хоча ти, звісно, спатимеш там з іще трьома дівчатами. Тут такий хаос. Тато ставить намет для хлопців у гаю, і на засклену веранду ми принесемо ще кілька ліжок. Дітей, ясна річ, укладемо на сіні в повітці. Ох, Енн, я так хвилююся. Це неймовірно весело — виходити заміж. Моя сукня щойно сьогодні прибула з Монреаля. Просто мрія — кремовий рубчастий шовк, розшитий перлами, та мереживний комір. І подарунки прегарні. Ось твоє ліжко. На решті трьох спатимуть Мемі Грей, Дот Фрейзер та Сіс Палмер. Мама хотіла поселити тут іще й Емі Стюарт, але я не дозволила. Емі на тебе ображена — вона сама хотіла бути дружкою. Та хіба ж я могла взяти у свій почет цю куцу гладуху? І в зеленій сукні вигляд у неї буде такий, наче її мучить морська хвороба. Ох, Енн, і тітка Нишпорка тут! Вона щойно приїхала, і це жахливо. Ми запросили її, звісно, та хто ж думав, що вона приїде вже сьогодні?

— А хто ця тітка Нишпорка?

— Татова тітка, пані Кеннеді. Насправді вона — тітка Грейс, але Томмі прозвав її Нишпоркою, бо вона завжди пхає носа в усі таємниці. Нікуди від неї не дітися. Вона щодня найперша прокидається вранці й остання лягає спати ввечері — так боїться пропустити щось цікаве. Але це ще не найгірше. Коли є щось таке, чого казати не слід, вона неодмінно це скаже; і вона досі не затямила, що існують питання, яких ставити не можна. Тато називає всі її заяви «вітаннями тітки Нишпорки». Я знаю, вона зіпсує нам усю вечерю. А от і вона.

Відчинилися двері й зайшла тітка Нишпорка — низенька, смаглява, баньката жінка, уся пропахла нафталіном і з незмінно стурбованим виразом обличчя. Коли не зважати на цей вираз, вона таки дещо скидалася на кицьку, що винюхує мишей.

— То ви і є та сама панна Ширлі, про яку я стільки чула? Таж ви зовсім не схожі на ту панну Ширлі, що я знала колись. У тієї були такі гарні очі. Отже, Саллі, віддаєшся нарешті. Сердешна Нора — єдина в дівках зостається. Пощастило твоїй матері спекатися аж п’ятьох дочок. Вісім років тому я сказала їй: «Джейн, як ти гадаєш, невже всі твої дівчата віддадуться?» Чоловік — то суцільний клопіт, авжеж, і з усіх непевних речей у цім світі найгірша — то шлюб, але що ще лишається жінці? Це я щойно й сердешній Норі казала. «Невелика радість бути старою панною, Норо, — мовила я, — згадаєш мої слова. Що собі думає той Джим Вілкокс?»

— Ох, тітко Грейс, дарма ви це сказали! Джим та Нора посварилися ще в січні, і відтоді він до нас не приїздив.

— Я завжди кажу те, що думаю. Не варто про таке мовчати. Я чула, що вони посварилися, і саме тому запитала про Джима. «Краще тобі знати, — мовила я, — що він начебто впадає за Елеонорою Прінгл». Вона вся почервоніла, розлютилася й утекла. А що тут робить Вера Джонсон? Вона ж вам не родичка.

— Вера — моя близька подруга, тітко Грейс. Вона гратиме весільний марш.

— Невже? Аби лиш вона не зіграла похоронний марш замість весільного, як то утнула пані Скотт на вінчанні в Дори Бест. Це віщує лихо. Не знаю, де ви розташуєте на ніч усе це юрбище. Напевне, дехто муситиме спати на мотузках для