Енн із Шелестких Тополь - Люсі Мод Монтгомері

З маленькою Елізабет ми тепер ходимо на прогулянки двічі на тиждень. Пані Кемпбелл велить, щоб це було не частіше й у жоднім разі не в неділю. Життя Елізабет повеселішало з настанням весни. Сонячні промені зігрівають навіть їхній старий похмурий особняк, а ззовні він майже гарний попід метушливими тінями дерев. Та все ж вона воліє тікати з нього, коли тільки має можливість. Інколи ми йдемо до центру міста, де Елізабет розглядає барвисті вітрини крамниць, але частіше — якнайдалі заходимо „дорогою, що веде на край світу“, захоплено й зацікавлено розглядаючи далекі зелені пагорби, що туляться один до одного, і минаючи кожен поворот, так, мовби за ним на нас чекає Завтра.

Коли настане Завтра, Елізабет хоче „поїхати до Філадельфії й побачити ангела в церкві“.[25] Я не сказала їй — і ніколи не скажу, — що Філадельфія, про яку писав Іван Богослов — це не та Філадельфія, що розташована в штаті Пенсильванія. Ми й без того надто швидко мусимо прощатися з ілюзіями. Та й хтозна, що буде в Завтра, навіть коли ми туди й потрапимо. А може, там повсюди ходять ангели.

Інколи ми дивимося, як у гавань із погожим вітром лискучою сонячною доріжкою, розтинаючи прозоре весняне повітря, заходять кораблі, і Елізабет міркує, чи не може її батько бути на котромусь із них. Вона так сподівається, що колись він усе-таки повернеться. Хтозна, чому він досі не приїхав. Я певна: він не зволікав би, якби знав, яка гарна в нього донечка, що так розпачливо чекає тут на нього. Мабуть, він і не думає, що вона вже велика — досі бачить її тим немовлям, що забрало життя його дружини.

Добігає кінця перший рік моєї роботи в Саммерсайдській середній школі. Перший семестр був жахливий, зате другий — надзвичайно приємний. Прінгли — ДИВОВИЖНІ ЛЮДИ! Як я могла порівнювати їх із Паями? Нині Сід Прінгл подарував мені букетик триліуму. Джен закінчує цей рік відмінницею, і подейкують, що панна Еллен каже, буцім я — перша вчителька, яка справді „зрозуміла цю дитину“. Єдина ложка дьогтю в моїй бочці меду — це Кетрін Брук, яка досі тримається зі мною холодно й вороже. Я, певно, більше й не намагатимуся потоваришувати з нею. Зрештою, усьому є межа, як каже Ребекка Дью.

Ох, мало не забула. Саллі Нельсон запросила мене бути дружкою на її весіллі. Вони з Гордоном Хіллом поберуться наприкінці червня в Боннів’ю, у літньому будинку доктора Нельсона. Отже, виходить, що з-поміж шістьох його дочок незаміжньою лишиться тільки Нора. Джим Вілкокс уже багато років ходить за нею „просто назирці“, як каже Ребекка Дью, та з цього досі нічого не вийшло, і всі вже певні, що й не вийде. Я дуже люблю Саллі, але так і не змогла хоч трохи ближче познайомитися з Норою. Вона старша за мене, а ще доволі стримана й горда. Та все ж я хотіла б стати їй подругою. Вона не красуня й не може похвалитися видатним розумом, але душа в неї з перчиком, і я відчуваю, що Нора цікава людина.

До речі, про весілля. Минулого місяця Есмі Тейлор вийшла за доктора Картера. Вінчання було по обіді в середу, тож я не могла прийти до церкви, але всі кажуть, що Есмі була така гарна й щаслива, а Леннокс мав вигляд чоловіка, який знає, що чинить правильно й перебуває в згоді із власним сумлінням. А із Сайрусом Тейлором ми тепер добрі друзі. Він часто згадує про ту вечерю і вважає все, що сталося тоді, дотепним жартом.

— Відтоді я ні разу й не посмів розсердитися, — каже він, — щоб мамуся, бува, не сказала, начеб я шию ковдри із клаптиків.

А ще він завжди просить мене переказати вітання вдовам. Гілберте, люди прекрасні, життя дивовижне, а я навіки твоя!

P.S.: У нашої рудої корови, що пасеться на луці пана Гамільтона, — гарненьке плямисте телятко. Останніх три місяці ми купували молоко в Лью Ханта. А тепер у нас знову будуть свої вершки. Ребекка Дью каже, що вона давно чула, буцім „у того Ханта молока — ціле море“, і тепер у цім пересвідчилася. Спершу вона зовсім не хотіла жодного теляти, аж тітонька Кейт мусила попросити пана Гамільтона сказати їй, що корова вже застара, щоб мати телят. Тоді Ребекка нарешті погодилася».

13

— Ох, коли ви будете, як я, немічною й прикутою до ліжка, ви матимете в серці більше співчуття, — плаксиво проказала пані Гібсон.

— Не думайте, що я не співчуваю вам, пані Гібсон, — мовила Енн, яка, опісля марних півгодинних спроб умовити вередливу стару, була готова її задушити. Лише благальний погляд сердешної Поліни, що сиділа за спиною в матері, утримував її від спокуси здатися й піти додому. — Будьте певні, ви не лишитеся тут самі, я подбаю про вас. Я проведу з вами цілий день і зроблю все, щоб вам нічого не бракувало.

— О, я знаю, що нікому не потрібна, — відрубала пані Гібсон, не зважаючи на слова Енн. — Можете мені про це й не нагадувати, панно Ширлі. Я готова померти щомиті… щомиті! І тоді Поліна зможе вештатися, де захоче. Мене тут не буде — не буде кого доглядати. Нинішня молодь нічогісінько не розуміє. Такі байдужі… такі безтурботні.

Енн не була певна, кого саме — її чи Поліну — пані Гібсон уважає безтурботною, байдужою молодою особою, проте вирішила вдатися до останнього свого аргументу:

— Бачте, пані Гібсон, якщо Поліни не буде на тому срібному весіллі в кузини, підуть усілякі чутки.

— Чутки! — різко відказала пані Гібсон. — Які ще чутки?

— Мила пані Гібсон («Хай проститься мені це означення!» — подумала Енн), за своє довге життя ви вже, напевне, збагнули, на що бувають здатні пліткарі.

— І для чого то щоразу нагадувати мені про мій вік? — сердито урвала її пані Гібсон. — І казати, що в цьому світі усі тільки те й роблять, що пхають носа в чужі справи? О, я це знаю… добре знаю. Як і те, що в цьому місті аж кишить гидкими брехунами. Але я, мабуть, не хотіла б, щоб вони патякали про мене… ото ще скажуть, наче я — стара тиранка. Я ж не забороняю Поліні їхати. Хіба я не лишила цього на її сумлінні?

— Так мало хто повірить у