Енн із Шелестких Тополь - Люсі Мод Монтгомері
Хвилину чи дві пані Гібсон люто смоктала льодяник, а тоді проказала:
— Я чула, у Вайт Сендз епідемія свинки.
— Мамо, люба, ви ж знаєте, я хворіла на свинку.
— Дехто хворіє двічі. Ти саме з таких, Поліно. До тебе завжди всі хвороби чіплялися. Ох, Боже мій, ті ночі, коли я чувала над тобою, уже й не надіючись, що ти дотягнеш до ранку! Та материнські жертви швидко забувають. І як би ти дісталася до Вайт Сендз? Ти ж залізницею оно скільки років не їздила! І зворотного поїзда в суботу ввечері нема.
— Вона може вранці поїхати поїздом, — утрутилася Енн, — а додому її привезе пан Джеймс Грегор, я впевнена.
— Мені він ніколи не подобався. Його мати була з Тарбушів.
— У нього двомісна бричка, і якби він не мусив їхати туди в п’ятницю, то залюбки взяв би із собою Поліну. Але вона цілком безпечно дістанеться й залізницею. Треба лише сісти на поїзд у Саммерсайді — і вийти у Вайт Сендз, без жодних пересадок.
— Тут щось нечисто, — підозріливо мовила пані Гібсон. — Чого це вам так треба, щоб Поліна їхала, га, панно Ширлі? Кажіть.
Енн усміхнулася, дивлячись у старече лице з очима-намистинами.
— Бо я вважаю, що Поліна — хороша, дбайлива донька, і вільний день їй час від часу потрібен так само, як усім.
Більшість людей були нездатні опиратися чарам усмішки Енн. І пані Гібсон капітулювала — чи то від цієї усмішки, чи то побоюючись пліток.
— Мабуть, ніхто й не замислюється, як мені потрібен вільний день… щоб відпочити від свого візка. Але я прикута до нього навіки й можу хіба терпляче зносити цю муку. Ну, та якщо вона вже конче мусить їхати — хай їде. Вона завжди все робила по-своєму. Якщо її там заскочить свинка чи покусають чужі комарі, мене в цьому не винуватьте. А я тут переб’юся, як зможу. Ви будете зі мною, звісно, та ви ж не знаєте мого трибу життя так добре, як Поліна. Може, один день я й витримаю. Коли ні — то я так віддавна краду в смерті день за днем, що яка вже різниця?
Таку згоду не випадало назвати щирою — і все ж то була згода. Раптом Енн заскочила себе на тім, що робить дещо геть несподіване: схилившись до пані Гібсон, удячно й полегшено цілує її зморшкувату щоку.
— Дякую вам, — проказала вона.
— А ви не підлещуйтеся, — відповіла пані Гібсон. — Оно візьміть льодяника.
— Як я зможу вам віддячити, панно Ширлі? — запитала Поліна, коли вийшла разом із Енн на вулицю, щоб трішки провести її.
— Віддячите, якщо з легким серцем поїдете в гості й будете тішитися кожній хвилині відпочинку.
— О, я буду, звісно! Ви й уявити не можете, що це для мене означає, панно Ширлі. Я хочу не лише відвідати Луїзу. Там, неподалік від її дому, є старе обійстя Лаклі — невдовзі його продадуть, а я так хотіла б востаннє глянути на нього, доки воно опиниться в чужих руках. Мері Лаклі — тепер вона вийшла за Говарда Флемінга й живе на заході — була моєю найкращою подругою. Ми з нею були, наче сестри. Я так часто бувала в їхнім домі… так любила його, мріяла туди повернутися. Мама каже, що я вже застара для мрій. Ви теж так думаєте, панно Ширлі?
— Ніхто не може бути застарим для мрій. Як і самі мрії ніколи не старіють.
— Добре, що ви так вважаєте. Ох, панно Ширлі, подумайте — я знову побачу затоку! Уперше за п’ятнадцять літ! Тутешня гавань теж красива, та це не затока. Я зараз просто злечу від щастя! І все це завдяки вам. Мама відпустила мене лише тому, що ви так їй подобаєтеся. Я така щаслива! Ви всіх робите щасливими. Щойно ви з’являєтеся між люди, панно Ширлі, як вони стають щасливіші.
— Це найприємніший комплімент у моїм житті, Поліно.
— Тільки знаєте, панно Ширлі… мені зовсім нема чого вбрати, окрім старої сукні з чорної тафти. Але це буде надто похмуро для весілля, правда? І на мене вона завелика, відколи я схудла. Їй уже шість років.
— Спробуємо вмовити пані Гібсон дозволити вам купити нову сукню, — відказала Енн із надією в голосі.
Та це було вже понад її сили. Пані Гібсон була невблаганна: чорна Полінина сукня цілком годиться для срібного весілля Луїзи Хілтон.
— Шість років тому я купила цю тафту по два долари за ярд і ще три заплатила Джейн Шарп за шиття. Джейн вправна кравчиня. Її мати була зі Смайлі. І що це за вигадки, Поліно Гібсон, — хотіти «щось світліше»? Вона б уся в червонім з ніг до голови ходила, панно Ширлі, якби я їй дозволила. Ну, та скоро ти позбудешся цього прикрого тягаря в моїй особі, Поліно. Тоді можеш носити такі яскраві сукні, які захочеш, але доки я жива, ти поводитимешся пристойно. І чим поганий цей твій капелюх? Тобі так чи так уже пора носити чепець.
Сердешна Поліна здригнулася від самої думки, що їй доведеться носити чепець.[26] Краще вже до кінця своїх днів носити той бридкий капелюх.
— Я буду просто тішитися святу й зовсім не думатиму про свій одяг, — сказала Поліна Енн, коли удвох вони вийшли в сад, щоб набрати для вдів букет лілей та дицентр.
— У мене є план, — мовила Енн, озираючись, щоб пересвідчитися, що пані Гібсон, яка стежила за ними з вікна вітальні, їх не чує. — Пам’ятаєте мою сукню зі сріблясто-сірого попліну? Я позичу вам її на той день.
Збентежена Поліна впустила кошик із квітами, розливши духмяне біло-рожеве море коло ніг Енн.
— О ні, люба, я не зможу… Мама не дозволить.
— Вона нічого про це не знатиме. Слухайте. У суботу вранці ви вберете її під свою чорну сукню. Вона вам пасуватиме. Трохи задовга, але я завтра заколю на ній кілька складок — вони тепер модні. Сукня без комірця, із рукавами до ліктя, тож ніхто нічого не помітить. Коли приїдете в Галл Коув — зніміть чорну сукню, а ввечері лишіть мою сіру там. Я заберу її наступної суботи, коли поїду додому.
— Але ж я, мабуть, уже застара для вашої сукні?
— Нітрохи. Сірий колір можна носити завжди.
— Гадаєте… це буде правильно… обманути маму? — непевно проказала Поліна.
— У цьому випадку — правильно, — відрубала Енн без дрібки сорому. — Ви ж знаєте, Поліно, що не можна йти в чорному на весілля. Це може завдати
