Тато в декреті, Артем Чапаєв
Іншим разом, розвізши малих, ми вирішили відсвяткувати закінчення робочого року різдвяною відпусткою. У нашому уявленні відпустка означала, що не треба нікуди їхати, треба просто залишитись удома. Самим!
Оксана народилася за кілька днів до Нового року. Ми відвезли дітей до бабусі, повернулися й запросили друзів на день народження. Усі встигли трохи понапиватися, коли це телефонує бабуся: у нашого молодшого сина температура тридцять дев’ять із копійками, приїхала «швидка», збити не змогли, забрали в лікарню.
Ми одразу купили в Інтернеті квитки, розігнали п’яних гостей, які ніяк не хотіли розійтися по-мирному, і поїхали удвох на вокзал. У Оксани істерика: до тридцять першого грудня вона має здати Річний Звіт. Поки їхали в метро, поки сиділи у вагоні й чекали на відправлення, до мене дійшло, що нам не обов’язково їхати удвох. Звісно, трохи страшно за дитину — але поки що підстав для паніки нема. Усе ж таки молодшому півтора року, а не три місяці, як за періоду Двох Бронхітів.
Ми сиділи в купе, Оксана плакала, я довго переконував її повертатися додому, а вона й розуміла, що раціональніше їхати мені самому, але переживала за дитину, та ще й у голові їй пульсувало, схоже, оце, знаєте, містечкове: «ТаЩоЦеЗаМатиТака».
— Я тобі нічого подібного не скажу. Урочисто присягаю!
Словом, випхав я Оксану з вагона, приїхав наступного ранку в райцентр і, не заходячи з дороги додому, — просто в лікарню. Маленький, як побачив мене, одразу й прилип. Від рук не відірвеш.
— Бач, — іронізує бабуся. — А на мене більше й дивитися не хоче.
— Ну! Гордий став.
У лікарні я всім навколо трохи заважав. Тим фактом, що я чоловік. Шестимісна палата для немовлят (мій у півтора там був найстаршим) — це шість дорослих ліжок, на кожному з яких розташувалася людина зі своєю хворою дитиною. П’ять жінок і один я. Звісно, жінки в сильному негліже: вони тут уже по кілька днів. А тепер їм усім через мене доводиться вночі не дуже розкриватися; у разі моєї появи запинаються халати й застібаються ґудзики на нічних сорочках; щоб погодувати груддю, жінкам доводиться відвертатися до стіни. А я мушу в цей час зацікавлено дивитися, як за вікном вітер розхитує голі чорні гілки дерев.
Мабуть, не треба уточнювати, що в районній дитячій лікарні не існує такого поняття, як чоловіча палата? Ночівля чоловіка з дитиною не передбачена як явище. Я мусив спати одягнутий, у джинсах — як прийшов з поїзда, — немитий. Підозрюю, що жінкам я смердів. Рятувало хіба, що в лікарні все перебивають хімічні запахи.
Удень простіше: синові після першої ж крапельниці значно полегшало, і ми годинами ходили сюди-туди коридором. Крім того, є загальна «ігрова» кімната, хоч і без іграшок. Принаймні, туди всі виходять одягнуті.
Уночі в лікарні мало хто спить міцно. Шестимісна дитяча палата: діти під крапельницями, немовлята, у яких не можуть збити температуру, плачуть, хриплять і кашляють, будять одні одних, жінки виходять кликати медсестер, мене шлють в аптеку докупити фізрозчину та свічок парацетамолу. І до того ж у жахливо переопаленій палаті градусів 25–27. Одна мама плакала, бо в дитини температура підвищилася майже до сорока й уже кілька годин не знижувалася. Нарешті прийшли медсестри й почали обтирати немовля прохолодною водою.
Я для себе визначив, що шестимісна дитяча палата — це філіальчик пекла.
І це ж просто діти з бронхітами та запаленнями легень. Я лежав посеред ночі в просякнутих потом штанах, не міг заснути і згадував про «Охматдит», де колись дитина моїх знайомих лежала хвора на рак.
У дитячій районній лікарні я особливо гостро усвідомив, які товстелезні антропологічні пласти проходять повз мене як чоловіка. Люди в палаті становили особливу спільноту. Коли одна йшла в душ, розташований у кінці поверху, — інші дивилися за її дитиною. Жінки допомагали одна одній фізично та психологічно. І постійно ділилися між собою історіями не для чоловічих вух. При мені замовкали чи починали шушукатись, і я чув хіба уривки.
— Та я з ним іще від ПТУ. То зустрічались, то розходились...
— А потім забеременіла, — з розумінням киває інша.
— Ну а як же.
— У мене то саме.
Або:
— Не бив ніколи. Не п’є.
— Хароший мужчина. Я то зразу увиділа, як він до тебе приходив.
— Тіко дома мало буває. Ну а шо робити.
Зітхає.
— А шо твій робе?
— Бусіки з Гєрманії ганяє.
— Сам купує?
— Та де! На хазяїна.
— А. Ну то ясно.
— А твій шо?
— Та шо, — вона мнеться. — Торгує троха. А так-то нам більше моя мама помагає.
— Вона де в тебе?
— У Греції.
— О, в мене сестра в Греції. Двоюрідна.
— Мама жаліє, що туди поїхала. Нада було в Італію. Хто з нашого села