Тато в декреті, Артем Чапаєв

У декреті вже був я. Період ахтунгу минув. Обоє дітей перехворіли всіма можливими дитсадківськими штамами, от уже кілька місяців ніхто ані кашляне. Відповідно, бабусі могли більше не приїжджати. Натомість молодшого більше не прив’язувало до мами грудне вигодовування, і тепер Магомет міг прийти до гори. З приводу чергового рамадану (на Галичині так і кажуть: «Від Романа до Йордана — українська рамадана») почався період, який я називаю Розвозка.

Ненька-Батьківщина славиться оцими довгими вихідними кілька разів на рік. Я їх обожнюю. От тільки проблема в тому, що державні дитячі заклади тоді не працюють, а деякі батьки на приватних роботодавців продовжують працювати.

— Розвозимо, — сказав я.

— Баба з дідом із двома ще не впораються, — резонно зауважила Оксана.

— Ха! Ми з тобою щасливчики: у нас є аж два повних комплекти баби з дідом, — не менш резонно парирував я.

Здається, молодшому був рочок із лишком, коли ми зробили це вперше. Тато бере молодшого (як складніший випадок) і везе нічним поїздом до одних баби з дідом. Мама бере старшого й везе до інших.

Виростаючи, діти (принаймні наші) стають дедалі адекватнішими. З ними стає легше. І от одного разу, на наступні Новий рік і Різдво, ми відвезли обох в одне місто. Період ревнощів між братами на той час змінився періодом братерської любові, вони один без одного нудьгували, тож ми не хотіли їх розлучати. І бабуся з дідом упорались із обома.

Майже тиждень — цілісінький тиждень — ми з Оксаною залишались удвох! Самі! Повноцінна відпустка від дітей уперше за три з половиною роки! Правда, відпустка виявилася нервова й удвічі коротша за заплановану — чому, розкажу в наступному розділі.

Проблема Розвозки, звісно, — ціна задоволення й організація логістики. У нас є вищезгаданий «ланос» Ракєль, і немовлятком старший спокійно їздив у машині через пів-України. Але трирічним я віз його сам, без Оксани. Виїхали з київського лівого берега, доїхали десь до Нивок — старший:

— Тату, ми вже майже доїхали, правда?

— Так, синочку, майже. Лишилося тільки десять чи одинадцять годиночок.

Можна їздити вночі, але якось я ледь не заснув і боюся. Тож ми перейшли на поїзди.

В поїзді треба брати кілька місць, причому бажано купейних. Якось у серпні їхав із молодшим плацкартою і відтоді зарікся (знову ж, бо можу собі дозволити заректися). Заколисую сина в розпеченому тамбурі, він не засинає, я спітнів наскрізь, у малого теж волосся аж бурульками позлипалось. І кожні три хвилини, щойно син почне куняти, — дверима грюкає мужик, який попри заборону сподівався в тамбурі покурити. А потім у купе схожа на сороку хіппі-мама питає свою дорослу хіппі-доньку — вони разом їдуть у Карпати на фестиваль — отак, половиною рота, набік, але щоб я почув:

— А где же мама?

— Что?! — недочуває хіппі-дочка.

— Где же их мама, интересно?!

— С другим ребенком в другом поезде, — задовольнив я її сорочу цікавість, а подумки чорно виматюкався.

У нашому випадку їхати поїздом треба ніч — отже, слід купити квитки на нижні полиці поруч. А якщо так, необхідне стратегічне планування на півтора місяці наперед: хапати місця, щойно їх виставлять на сайт залізниці.

Нині простіше, бо вже й один із батьків здатен везти двох за раз. А в той період Розвозки, коли я окремо віз молодшого, Оксана старшого, потім у відрядження, а через тиждень треба було збирати врожай посіяних дітей — нам для купівлі квитків, щоб не заплутатись, буквально довелося малювати графік-схему з іменами, датами, картами та стрілочками.

Постійно ж жити разом із моїми чи Оксаниними батьками — за всієї любові, ми здригаємося від такої думки. Батьки наші, схоже, теж здригаються.

Трішки заздримо людям, у яких бабусі-дідусі живуть окремо, але в одному з ними місті. Києвом ширяться легенди про молодих батьків, які періодично можуть брати вихідні від дітей і йти, наприклад, у кіно.

Звісно, тут спрацьовує знаменитий психологічний ефект фарбування трави на чужій галявині: у цьому разі здається, ніби іншим легше, ніж тобі. Бо ж нам самим кілька друзів казали, що ми дуже добре живемо, самі того не знаючи (ну, чому ж не знаючи). Знайома розповідає, що востаннє їздила у відпустку без дітей десять років тому. Не в кожного є бабусі й дідусі, і не всі вони хочуть і можуть займатися онуками. Зрештою, не в усіх дорослих добрі стосунки з власними батьками.

Окрема історія — жити в іншій країні. Є друзі з дітьми, коли, наприклад, він з України, вона з Аргентини, а живуть у Франції. Кажуть, у них життя вимірюється періодами: «приїхали батьки — поїхали батьки».

Євген Лакінський, який сидів у декреті в Канаді та якого я попросив прочитати чернетку цієї книжки, прокоментував:

— Натрапив у тексті на незрозуміле для мене слово: «бабуся».

Уперше здавши дітей, ми з Оксаною поїхали машиною в закордонне відрядження. І звернули увагу, що жодного разу не посварились. Ані коли дорогою туди п’ять годин стояли на шенгенському кордоні. Ані коли дорогою назад, із низкою пригод у дусі фільму Brazil Террі Гілліама, перетинали бюрократично-антиутопічну Білорусь і добу не спали. Це надто слабкий стрес порівняно з двома маленькими дітьми. Імовірно, у багатьох пар траплялися такі