Тато в декреті, Артем Чапаєв

Весь час нашої розмови в трейлері п’ятирічний хлопчик із синдромом Дауна стояв поруч, обхопивши маму за ногу. Чоловік лежав обличчям до стіни й мовчав.

А потім я розпитував жінку років сорока з Вуглегірська — саме тоді розбомбленого містечка біля Дебальцевого. Довго, без поспіху, зі спокійною іронією вона розповідала свою історію. Мати-одиначка, останнім часом працювала кондитером. Квартири у спадок з радянських часів не було, але то нічого: багато працювала, назбирала грошей і нарешті купила. А за кілька місяців до того, як Вуглегірськ розбомбили — саме коли підписали перемир’я, — навіть докупила гараж:

— Машины, правда, нет, но я на перспективу, — посміхається з себе.

І говорить далі, далі, показує кімнату в трейлері-гуртожитку, де живе тепер із донькою та літньою матір’ю, розповідає, як підробляє прибиральницею. Поки що іншої роботи не може знайти, оскільки до неї вже кілька разів на співбесідах поставились із «якоюсь незрозумілою підозрою», бо ж вона нібито «донецька», хоча насправді вона з маленького й донедавна підконтрольного урядові Вуглегірська. І на фразі:

— Такой был тихий городок, я его обожала… — жінка несподівано для мене і для себе самої надривається й починає голосно ридати, ридає хвилину, другу, третю, втирає сльози, заспокоюється, пробує продовжити говорити — і знов починає ридати.

А ти сидиш поруч як заморожений і не знаєш, що сказати чи зробити. Якби ви хоч трохи були знайомі чи якби ти теж був жінкою, ти б обійняв її, а так задерев’янів і тільки щось мимриш типу «ну, ну...».

Вийшовши з трейлерного містечка, я зайшов у перше-ліпше кафе і трохи напився.

Опісля написав іще кілька репортажів, бо ж негарно отак узяти й кинути все зненацька.

Коли я намагаюся сам зрозуміти, чому пішов у декрет на три місяці раніше, ніж планував, — згадуються не стільки полон чи обстріл, скільки жінка з Антрацита і жінка з Вуглегірська.

Виникає почуття провини перед ними.

Наша подруга-соціолог, яку я згадував, два роки працювала за постдокторською програмою в Шотландії, а чоловік тим часом був у декреті. За її спостереженнями, коли б і куди чоловік не пішов із дитиною — до нього завжди ставилися тільки позитивно.

В Україні здебільшого те саме. У лікарнях, поліклініках, дитсадках тощо татам якось легше домагатися свого. Бабусі, які сидять під нашим під’їздом, одного разу зізналися, що між собою називають мене «папомама». Жінки на майданчиках іноді підходять похвалити. Навіть сусід-чоловік сказав:

— Люблю тат, які вовтузяться з маленькими дітьми.

Правда, коли твоя дитина за температури плюс двадцять Без-Шапочки чи Сидить-на-Холодному, якась літня добра душа може вирішити, що ти «одноразовий тато» й не знаєш, як поводитися з дітьми, — і почне тебе повчати. Та це радше смішно, а не неприємно, як-от коли в Західній Україні за дитину в сандалях на босу ногу (в серпні!) на мою подругу нагримали:

— Та ви мачуха своїй дитині!

Якщо негативне ставлення до тата з немовлям і трапляється — переважно люди мовчать. Я вже згадував одного мужика, який висловився під дією алкоголю. А ще якось спостерігав, як людина із захватом розповідала про тат у декретах, а чоловік їй відповідав:

— Это всё блажь.

Характерно, що негативно до чоловіків у декреті ставляться переважно інші чоловіки. Зрідка натикаєшся на скептицизм жінок, сім’ї яких дуже патріархальні. Можливо, це захисна реакція. Подібна до тієї, коли за будь-яких обставин людина себе переконує: як відбувається зі мною — так і має бути. Або класичне самозаспокоєння: усе, що відбувається, — на краще. Наприклад, геноцид або рак простати.

Передбачаю, що й саму цю книжку читатимуть переважно жінки. Певна частина чоловіків, можливо, відчує butthurt[7] і ставитиметься до неї скептично: пропаганда підкаблучництва!

Часом мене питають про юридичний аспект декрету для чоловіків в Україні. Так от: юридичний аспект особисто мене практично не зачепив.

Страшна таємниця: значна частина зарплатні в Україні «сіра» чи навіть «чорна». Мені відомо з перших вуст, що навіть в Адміністрації Президента свого часу, причому за Демократичної Влади й у розпал Боротьби з Корупцією, платили зарплатню в конвертах. Парадоксальна держава, що вміє обманути саму себе, щоб обійти власну неможливу систему.

— Я-то можу офіційно відпустити тебе в декрет, — силувано засміявся мій директор, коли я прийшов проситись. — Але це мені стільки мороки, а тобі такий мізер, що...

Що офіційно я просто перейшов зі ставки на гонорари. Справді. Порівняно з тим, наприклад, що ми платимо за оренду квартири в Києві, декретні становили суму, якою — як у школі казали на уроках математики — «можна знехтувати». Навіть порівняно з допомогою з догляду за дитиною, яку платять усім за замовчанням і яка за той рік девальвувалась утричі, власне декретними теж можна було знехтувати. Оксана ще після народження першої дитини як «офіційно безробітна» (прекрасне українське поняття) полінувалася заповнювати папери на таку смішну для нас суму.

Коли ми з Оксаною помінялись і працювати стала вона — спершу родина відчутно втратила в грошах. Але, зрештою, у світі є речі цікавіші за цифри. Сяк-так вистачало — і вже добре.