Тато в декреті, Артем Чапаєв

Однак той рік пам’ятається саме як ахтунг, який траплявся щоразу, коли ми лишалися без бабусь. І як із приїздом однієї з них ми з Оксаною повторювали одне одному:

— Видихаємо, бобре, видихаємо.

Ще у вступі я висунув офіційну пропозицію відкрити державний Інститут Бабусі. Якщо я повертаюся до цієї теми так пізно, то не тому, що недооцінюю її важливість. Просто так структурував сам себе текст, це по-перше. А по-друге, період найбільш інтенсивної експлуатації наших мам припав усе ж таки не на мою «зміну», а на Оксанин декрет — рік, коли в нас щойно стало двоє дітей.

Нам з Оксаною дуже пощастило. Як у її мами, так і в моєї це перші онуки. У бабусь поки що багато ентузіазму, і вони радо дозволяють експлуатувати себе.

(Сарказм: ON.) На макросуспільному рівні теж особливо сприяє один чинник. Пенсійний вік жінок підвищують — і водночас на більшості підприємств відбуваються скорочення. Моя мама працювала на державному, яке «оптимізували» спеціально для приватизації. Оксанина працювала на давно приватному. Різниця виявилась невелика: враження таке, що насамперед скорочують жінок передпенсійного віку. А на нові роботи таких людей беруть в останню чергу. Як наслідок — ці жінки на декілька років, аж до пенсії, лишаються без постійного прибутку. Підробляють, чим можуть. Але через брак постійної роботи мають час на те, щоб бути експлуатованими молодшим поколінням. (Сарказм: OFF.)

Коли в нас із Оксаною народився перший син, ми собі казали:

— Не будемо залучати бабусь. Принципово!

Умгу, принципово.

Потім ми зрозуміли, що з одним нам просто було надто легко.

Коли старшому, на той час єдиному, виповнилося місяців п’ять, ми приїхали в гості до Оксаниних батьків. Тримаючись за руки, вийшли на годинку погуляти. Ну добре, добре, чесно скажу: на секонд-хенд пішли побабратися. Ідемо:

— Щось не так... що ж не так, чорт, що ж не так? А! Нікого не несемо в переносці!

— Точно... а я думаю: незвичні відчуття.

Ще б пак! Уперше за майже півроку!

А потім ми поїхали за кордон, і там бабусі-дідусі виявилися поза зоною досяжності.

Зате коли народився молодший і водночас у старшого-колись-чемного зірвало клямку від «кризи третього року» вперемішку з ревнощами — нашу принциповість як вітром звіяло:

— Алло! Ма, привіт! Як там ваші справи? Ма... Е-е-е... Може, приїдеш ненадовго?

«Ненадовго» ставало двотижневими, тритижневими змінами. Ось типовий наш із Оксаною хитрий план:

— Окей, отже, так. Зараз моя мама, потім протягнемо трохи самі, потім твоя мама. А там якраз Різдво, поїдемо до моєї на тиждень. Потім трохи самі. Ні, давай краще зразу твоя?

Тут же ж іще накладається знаменитий закон западла! Очікуєш, що з приїздом бабусі відпочинеш — а саме напередодні старший починає кашляти й у ніч перед її приїздом будить батьків плачем: забитий ніс і температура.

— О... знову приніс із садочка.

Відповідно, в садочок не йде. Приїхала бабуся — зате вдома тепер цілодобово не одне, а двоє дітей. А якщо захворів старший — гарантовано через тиждень захворіє й молодший. Коли в нас був один син, він у перший рік не хворів узагалі, бо йому не було звідки набратися вірусні. Молодший за перший рік життя хворів разів п’ять або шість — за компанію. Добре ще, коли до того ж не захворювали самі піклувальники.

— Ну от... кхе-кхе-кха-КХА-КХА... зараз... апчхи! Думали, ти приїдеш, ма, відпочинемо... секундочку... КХА-КХА-КХА... а тепер сидимо всією компанією в соплях, безсило схиливши голови набік.

Було навіть, що в результаті ми з Оксаною доглядали водночас за старшим, молодшим і бабусею, яку теж підкосило. Телефонує дідусь:

— Що там у вас, лазарет?

Одужали. Поїхала бабуся. Минув тиждень або місяць. Сидимо з Оксаною. Старший у садочку, вдома цілодобово лише молодший. Ми знову втомилися, час кликати підмогу, але:

— Може... може, не будемо поки нікого запрошувати? А то ж малі захворіють!

— Ну шшшшо ттттти... що за забобонність? Я тебе благаю! Ти ж науковець який-не-який!

І купуємо квитки, і має приїхати моя мама, ми готуємося відправляти її на дві години з візком, а самі ці дві години працювати — а за три дні до приїзду бабусі молодший серйозно захворює, і мама-то є, мама допомагає чим може, проте на дві години з візком надвір уже не ходить.

А на повну закон западла спрацював тієї осені, коли старшому було два з половиною роки, а молодшому лише три місяці. Тоді малі, для різноманітності, захворіли в день від’їзду бабусі. Спершу один, а за ним і другий. Того разу йшлося не лише про побутові труднощі, виснаження й недосипання. У мене траплялися моменти паніки: ніч, тримісячна дитина хрипить десь із глибин, температура плюс тридцять дев’ять і не дуже збивається. Їхати в лікарню просто зараз? Викликати «швидку»? Дочекатися дільничного педіатра вранці? У періодизації нашого життя ту довгу й темну, як середньовіччя, осінь я називаю Два Бронхіти.

Звісно, я перебільшую. Оскільки бабусі провели в нас значну частину того року, а діти хворіли в сумі місяць-два — математично можна вивести, що були періоди, коли ми справді могли розслабитись. Але підступна пам’ять зберегла ці періоди гірше, бо ж коли все спокійно — що тут запам’ятовувати?

Зате після того, як Оксана припинила годувати груддю молодшого, почався повний кайф.