Тато в декреті, Артем Чапаєв

Душно, пітнієш — але мусиш рухатися якомога швидше, щоб не стало гірше.

Тієї-таки осені пересуватись із двома самому вже стало значно простіше. Передусім тому, що знизилася температура. Ну і діти щомісяця дедалі самостійнішали. Старший їде попереду на велобігу, обертається, в очах блищить хитрість:

— Тату! Сурприс!

— Який?

— Ти кокодрил! Їж мене!

І тікає. А я з візком біжу за ним:

— Ах, «кокодрил»? Грррр!

— Не доженеш! Я гоночний хлопчик!

— А я гоночний крокодил!

— А я супергоночний хлопчик!

— А я супергоночний крокодил!

Обережно, щоб раптом і справді не наздогнати. Старший на велобігу набирає вже нехилу швидкість — коли пересяде на велосипед, так просто за ним не вженешся. Молодший уперся руками в бампер візочка, їде на великій швидкості й роззирається навсібіч like a boss[9], а ти біжиш і думаєш: так, я меншого точно пристебнув на випадок екстреного гальмування? Пристебнув. Уфф, добре все-таки, що я вже кілька років займаюся бігом. Так... щось старший забув про власну гру.

— Дожену-дожену-дожену!

Бігом я почав займатися під час Оксаниної першої вагітності — частково саме для таких випадків, хоча тоді уявити їх у деталях, звісно, не міг: перед народженням старшого сина я вирішив, що час починати стежити за собою, щоб у п’ятдесят років мати енергію пограти з підлітками у футбол.

Так, Покращення вже почалося. Проте, звісно, досі буває важко, коли одна людина довго має дбати про обох. Зовсім недавно ми з Оксаною знахабніли, вирішивши, що одна бабуся вже може впоратися з двома — і вперше за чотири роки поїхали у відпустку разом. Оскільки на роботах нам давали тільки тиждень, ми не мали часу відвезти дітей і натомість купили квитки моїй мамі в Київ. Тож бабуся мусила доглядати за онуками не на пару з дідусем, а сама. То навіть вона, яка вже виростила чотирьох синів, потім скаржилася:

— Воно ніби й нічого важкого... Просто виснажує самою своєю безперервністю.

Запрошувала моїх братів допомогти.

Але це не порівняти з попереднім роком.

Вихідних ми більше не боїмося. Навпаки, полюбили їх. Уранці обоє синів переповзають до нас. Не треба поспішати в дитсадок і до праці. Можна півгодинки повалятися в ліжку з теплими, м’якими зі сну дітками.

— Синку, тільки не їж у ліжку печиво. Потім будуть колючі крихти.

— Ну, але я люблю лежати на колючих крихтах!

— М-м-м... Мсье знает толк в извращениях.

— Так, я знаю. А ти не знаєш! Ха-ха-ха!

Тріумфальне «ха-ха-ха» з інтонацією Доктора Зло — частина дитсадківського фольклору.

Старший поступово перетворюється на дитину мрії. У нього почався період, який можна назвати Сентенції:

— Тату! Коли я виросту, а ти станеш маленьким і тобі буде ніскільки рочків, то я тебе буду на ручках носити. Я буду татом, а ти будеш синочком.

Дитячим розумінням часу зокрема, прекрасним і таємничим внутрішнім світом три-чотирилітньої дитини загалом — можна захоплюватися нескінченно. Олександр Топілов, один із найкращих тат, яких я знаю, і батько дітей приблизно того самого віку, що й мої, розповідав історію про свого старшого сина. Гуляють вони з мамою. А повз них велично, наче пава, іде мадам із пекінесом, у якого з орбіт вивалюються очі. Мама:

— Дивись, який песик! Пекінес називається. Коли я була маленька, у нас теж такий був. Мікі звали.

Хлопчик заворожено слухає. Невідомо, які саме деформації сталися в його уяві, але рівно за хвилину він видає:

— Мам, а пам’ятаєш, коли я був дорослий, у мене був смугастий песик — Мікіпоц?

— Мікі... що?

— Мікіпоц.

— Ти про що?

— Так, був. Ти просто не пам’ятаєш. Це коли я дорослим був.

Покращення багатогранне. Останнім часом доходить до того, що я забираю старшого сина із садочка раніше, бо з двома мені легше, ніж із одним. Якщо молодший після денного сну прокинувся не в гуморі й ниє, я одразу вдягаю його, щоб іти по старшого, і заспокоюю:

— Братик прийде — порядок наведе!

Треба тільки не ходити з двома дітьми на той майданчик, де доводиться стежити за обома в присутності Гойдалки-Вбивці.

— НЕ ПРИБЛИЖАЙСЯ К КАЧЕЛИ! — найпоширеніший крик на тому дитячому майданчику.

І мама чи тато в паніці біжить відтягати дитину на метр від масивної конструкції, що літає взад-уперед і от-от кутом влучить у скроню дитині. Гострі краї гойдалки, помножені на масу її пасажира, здатні навіть дорослому розкроїти череп. Залізний прямокутник на залізних прутах. Тверда, жорстка конструкція. У Відні, наприклад, гойдалки були гумові, пластикові чи плетені, на мотузках або ланцюгах. М’які, нежорсткі конструкції.

За одним стежити можна щосекундно, а з двома я ходжу на