Іди, вартового постав - Харпер Лі

ДОМАШНЄ МОРОЗИВО

Вона закліпала. «Я божеволію»,— промайнула у неї думка. Спробувала іти далі, але було вже запізно. На місці її старого дому стояло квадратне, приземкувате, сучасне кафе-морозиво, і якийсь чоловік вдивлявся у Джін-Луїзу крізь вікно. Вона намацала у кишені широких штанів четвертак.

— Можна замовити ріжок ванільного? — спитала вона в чоловіка.

— Його тепер не роблять у ріжках. Можу запропонувати вам...

— Гаразд. Давайте те, що є.

— Джін-Луїза Фінч, вірно? — сказав він.

— Так.

— Колись ви тут жили, вірно?

— Так.

— Власне, тут і народилися, вірно?

— Так.

— Зараз живете у Нью-Йорку, вірно?

— Так.

— Мейком змінився, вірно?

— Так.

— А мене ви не пам’ятаєте, ні?

— Ні.

— Тоді я не скажу. Можете тут сісти, з’їсти своє морозиво і спробувати згадати, хто я такий, а якщо згадаєте, я дам вам ще одну порцію безкоштовно.

— Дякую, сер,— сказала вона.— Ви не проти, якщо я зайду за будинок...

— Звісно, не проти. Там є столики зі стільцями. Люди приходять вечорами поїсти там морозива.

Двір був посиланий білим гравієм. Який же він маленький без будинку, без гаража, без платанів, подумала вона. Вона сіла до столика і поставила на нього своє морозиво. «Мені треба все обміркувати».

Все сталося так швидко, що шлунок і досі судомило. Джін-Луїза глибоко дихала, щоб він втихомирився, але нічого не допомагало. Вона відчула, що позеленіла від нудоти, і нахилила голову; як не намагалася, думати не змогла, бо знала тільки одне:

Єдина людина, якій вона довіряла цілком і повністю, зрадила її; єдиний чоловік, на якого вона могла вказати зі словами «Він джентльмен, у серці своєму він джентльмен», зрадив її, зрадив публічно, грубо і безсоромно.

9

Цілісність, гумор і терплячість — ось ті три слова, що характеризували Атикуса Фінча. Була ще одна фраза про нього: візьміть на вибір будь-якого мешканця округу Мейком і його околиць, спитайте, що він думає про Атикуса Фінча, і відповідь буде така: «Я ніколи не мав кращого друга».

Життєвий секрет Атикуса Фінча був такий простий, що аж надто складний: якщо більшість людей мали свої кодекси і намагалися жити за ними, Атикус виконував свій до останньої літери — без метушні, без фанфар, без докопування до першопричин. Він був той самий і в приватному, і в публічному житті. Кодекс його складала проста етика Євангелія, і нагородою були пошана й відданість усіх, хто його знав. Навіть вороги любили його, тому що Атикус ніколи не визнавав, що вони йому вороги. Він ніколи не був багатим, проте належав до найбагатших з людей, яких знали його діти.

Його діти знали те, що діти рідко знають про своїх батьків: коли Атикус їздив до Монтгомері на засідання законодавчих зборів, він там познайомився з дівчиною, молодшою від нього на п’ятнадцять років, покохав її і одружився з нею; привіз її до себе у Мейком, і вони зажили у новопридбаному будинку на центральній вулиці міста. Коли Атикусу було сорок два роки, у них народився син, і назвали його Джеремі-Атикус, на честь батька і батькового батька. За чотири роки народилася донька, і назвали її Джін-Луїза, на честь матері й материної матері минуло ще два роки, і Атикус, повернувшись одного вечора додому з роботи, знайшов свою дружину мертвою на підлозі веранди: жінку неможливо було побачити з вулиці через гліцинію, яка густо оплітала куток веранди, створюючи приємний затінений притулок. Вона померла незадовго до його приходу: крісло, з якого вона впала, ще гойдалося. Джін Грем Фінч принесла в свою сім’ю хворобу серця, яка вбила її сина за двадцять два роки по тому на тротуарі біля батькової контори.

У сорок вісім років Атикус залишився з двома малими дітьми і куховаркою-негритянкою на ім’я Келпурнія. Навряд чи він дошукувався смислу життя; він просто ростив дітей, як уважав за потрібне, а беручи до уваги, як діти любили його, воно й було найкраще: він ніколи не відмовлявся гратися з ними в лапту, ніколи не втомлювався вигадувати для них захопливі історії, ніколи не занурювався у власні проблеми так, щоб не знайти часу послухати про їхні біди, і щовечора читав їм уголос, поки голос не починав хрипнути.

Атикус ловив двох зайців, читаючи своїм дітям, хоча дитячого психолога це могло б неабияк засмутити: він читав Джемі та Джін-Луїзі те, що у той момент обрав для читання собі, й діти виросли з доволі несистемною ерудицією. Вони чудово орієнтувалися у військовій історії, законопроектах, яким треба надати силу закону, «Реальних детективних таємницях», кодексі Алабами, Біблії і «Золотій скарбниці» Пелгрейва. Хай куди Атикус їхав, він майже завжди брав з собою Джемі та Джін-Луїзу. Возив він їх і в Монтгомері на літні сесії законодавчих зборів, брав на футбольні матчі, на політичні диспути, у церкву і до себе в контору, коли доводилося затримуватися на роботі допізна. Після заходу сонця Атикуса рідко можна побачити на людях без дітей на буксирі.

Джін-Луїза не знала матері, не знала, що воно таке — матір, але й не відчувала в ній потреби. Коли вона була маленька, батько завжди її добре розумів, ніколи не підводив, окрім одного разу, коли їй було одинадцять років і вона прийшла додому зі школи на обід і раптом побачила, що у неї почалася кровотеча.

Вона вирішила, що вмирає, і почала кричати. Келпурнія, Атикус і Джемі примчали до неї, а коли побачили, в чому проблема, Атикус із Джемі безпорадно подивилися на Келпурнію, і Келпурнія узяла справу в свої руки.

Джін-Луїзі якось і на думку не спадало, що вона дівчинка: життя її складалося з відчайдушних вчинків, бійок, сутичок, футболу, видирання на дерева, наслідування Джемі й суперництва з однолітками у всіх змаганнях, що потребували фізичної сили і вправності.

Коли вона заспокоїлася настільки, щоб вислухати Келпурнію, їй видалося, що це якийсь жорстокий розіграш: вона мусить тепер увійти у світ жіночності, світ, який вона зневажала, не розуміла і від якого не могла захиститися, і цей світ сам не хотів її.

Джемі покинув її, коли йому виповнилося шістнадцять. Він почав зачісувати волосся назад і зустрічатися з дівчатами, і тоді