Щиголь - Донна Тартт

— Ти не сам удома, Теодоре? З тобою є хтось дорослий?

— Ні, вони всі пішли пити каву, — сказав я, окинувши безумним поглядом вітальню.

Балетки криво лежали під стільцем. Червоні гіацинти в обгорненому фольгою вазоні.

— Твій батько теж пішов пити каву?

— Ні, він спить. Де моя мати? Вона поранена? Що сталося?

— Боюсь, я маю попросити, щоб ти розбудив батька, Теодоре.

— Ні! Я не можу!

— Боюсь, ідеться про дуже важливе повідомлення.

— Він не може підійти до телефону! Чому ви не можете просто сказати мені, що сталося?

— Гаразд, якщо я не можу поговорити з твоїм батьком, залишу тобі свій контактний телефон.

Голос звучав лагідно, співчутливо, але все одно він нагадав мені голос бортового комп’ютера Гела з «Космічної Одіссеї 2001».

— Будь ласка, скажи йому, щоб він сконтактував зі мною якнайскоріше. Я маю повідомити йому дуже важливу інформацію.

Після того як я поклав телефонну слухавку, я довго сидів мовчки. Згідно з годинником на каміні, який я міг бачити зі свого місця, була за чверть третя година ранку. Ніколи я не спав і не був сам-один о такій годині. Вітальня — за нормальних обставин така свіжа й відкрита, життєрадісна завдяки присутності моєї матері — тепер здавалася холодною, блідою й незатишною, схожа на дачний будинок узимку: потерта оббивка, шершавий сизалевий килим, лампові абажури з чайнатауну, надто маленькі й надто легкі стільці. Усі меблі, здавалося, витяглись і зіп’ялись навшпиньки, ніби їх також опанувало нервове очікування. Я чув, як гупає моє серце, чув клацання, скрегіт і шарудіння великого старого будинку, що спав навколо мене. Усі спали. Навіть далекі сигнали клаксонів і нечасте торохтіння вантажівок на П’ятдесят сьомій вулиці здавалося слабким і непевним, наче звуки з іншої планети.

Я знав, що незабаром небо набуде темно-синього кольору. Перше слабке й холодне сяйво квітневого дня проникне в кімнату. Вантажівки зі сміттям загуркочуть униз по вулиці; весняні пташки защебечуть у парку; будильники задзвенять у всіх спальнях міста. Звисаючи з бортів вантажівок, хлопці скидатимуть грубі стоси «Times» і «Daily News» на хідники біля газетних кіосків. Матері й батьки в усьому місті човгатимуть розкуйовджені, в нічному одязі та халатах, готуючи каву, підсмажуючи грінки та будячи своїх дітей, щоб відправити їх до школи.

А що робитиму я? Частина мене була нерухома, пригнічена розпачем, як оті щурі, що втрачають надію в лабораторних експериментах і лягають у своїх лабіринтах помирати з голоду.

Я спробував зібрати свої думки докупи. На хвилинку навіть здалося, що коли я сидітиму й чекатиму достатньо довго, то все може налагодитися якимось чином саме собою. Я був такий стомлений, що речі в помешканні мерехтіли й двоїлися перед моїми очима; настільна лампа була оточена світляним німбом; надірвана шпалера, здавалося, тремтіла.

Я підняв телефонну книгу й відразу поклав її знову на стіл. Думка про те, щоб зателефонувати в поліцію, жахала мене. І що може зробити поліція? Я надто добре знав із телевізійних передач, що людина має бути відсутньою протягом двадцяти чотирьох годин, аби її почали шукати. Я майже переконав себе, що повинен вийти в місто й спробувати її там знайти, незалежно від того, що надворі ніч, і до дідька наш «Сімейний план дій у нещасних випадках», коли раптом у дверях пролунало оглушливе дзеленчання, що розкололо тишу, і моє серце підстрибнуло від радості.

Діставшись до дверей, я став вовтузитись із замком.

— Це ти, мамо? — гукнув я, відкинувши верхню засувку й розчахнувши двері, — і тут моє серце полетіло вниз до самого нижнього поверху.

У дверях стояли двоє людей, яких я ніколи в житті не бачив: круглолиця кореянка з коротко підстриженим жорстким волоссям та чоловік іспанського вигляду в сорочці й краватці, дуже схожий на Луїса з «Вулиці Сезам». Нічого загрозливого в них не було, радше навпаки: обоє низенького зросту й літнього віку, одягнені, як шкільні вчителі, що іноді замінюють тих, які працюють постійно, — та хоч вираз облич в обох був добрим, я зрозумів у ту саму мить, коли їх побачив, що моє життя, те, яким я його знав, закінчилося.

Розділ ІІІ

Паркова авеню

І

Соціальні працівники посадили мене на заднє сидіння свого компактного автомобіля й повезли до їдальні в даунтауні, поблизу їхньої контори, фальшиво помпезного закладу, який блищав скошеними дзеркалами та дешевими китайськими свічниками. Після того як ми сіли за столик із диванчиками (обоє вони влаштувалися поруч, навпроти мене), вони дістали з портфелів блокноти та авторучки й стали умовляти мене, щоб я поснідав, поки вони цмулили каву та ставили запитання. Надворі було досі темно; місто лише почало прокидатися. Я не пам’ятаю, щоб я плакав або щось їв, хоч на всі наступні роки запам’ятав запах омлету, який вони мені замовили; спогад про переповнену тарілку, огорнуту парою, досі примушує мій шлунок скручуватися.

Ресторан був майже порожній; сонні помічники офіціантів розпаковували за прилавком ящики з бубликами та кексами. За сусіднім столиком зібрався гурт блідих завсідників нічних клубів із розмазаною під очима підводкою. Пам’ятаю, як дивився на них розпачливим, невідривним поглядом — на пітного хлопця в китайському піджаку, на потріпану дівчину з рожевими пасмами у волоссі, а також на стару даму при повному макіяжі, у хутряному пальті, надто жаркому для цієї погоди, яка сиділа сама-одна за прилавком і поглинала шматок яблучного пирога.

Соціальні працівники, які, треба віддати їм належне, не трясли мене й не клацали пальцями перед моїм обличчям, щоб примусити мене дивитися на них, здавалося, розуміли, як не хотів я сприйняти те, що вони намагалися мені повідомити. По черзі вони нахилялися через стіл і повторювали те, чого я не хотів чути. Моя мати загинула. Її вдарив по голові один із уламків, які розліталися після вибуху. Вона померла відразу. Вони жалкували, що їм доводиться повідомляти мені цю новину, це було найгіршою частиною їхньої праці, але вони конче потребували, аби я зрозумів, що сталося. Моя мати мертва, і її тіло лежить у Нью-Йоркській лікарні. Я все зрозумів?

— Так, — сказав я після тривалої паузи, коли усвідомив, що вони чекають від мене якоїсь відповіді.

Уперте й тупе застосування ними таких слів, як «смерть» і «мертва», було неможливо примирити з їхніми співчутливими голосами, їхніми поліестерними діловими костюмами, з іспанською поп-музикою, яка звучала по радіо, й рекламними написами за барною стійкою (Смузі зі свіжих фруктів, дієтичні