Жах на вулиці В’язнів - Олег Криштопа
— Ти не пригостиш мене пивом? — усідається вона поруч із нами.
Марко кривиться. Із якогось часу він уперто уникає Ані, усіляко віднікується від зустрічей, і навіть зостаючись з нею сам-на-сам, не поспішає переходити до інтиму. Він боїться її, бо він знає, що вона пам’ятає його падіння. Вона знімала з нього обісцяні штани, вона прибирала за ним його блювотиння. Тепер ця жінка переслідує його, докоряє йому, нагадує про неприємне, про те, що слід було давно забути.
Марко думає про те, як вона змінилася за час їхнього знайомства — зі скромної, закомплексованої, невпевненої дівчини перетворилася на цілеспрямоване стерво, що ввіп’ялося в його тіло й душу, і дай же нам днесь, і не хоче відпускати. Ця історія з перервами та продовженнями тягнеться надто довго, і кожного разу, коли Марко таки наважується урвати все раз і назавжди, в останній момент він втрачає такий шанс, відступаючи перед її поразкою. Його не можуть зворушити ні її сльози, ні напади істерії, але от розпач і покора Ані роблять Марка беззахисним. Він умить відмовляється від усіх переваг, стаючи поруч із нею на коліна, співчутливо зазираючи в очі та погладжуючи по голівці.
Я знімаю окуляри, щоб протерти їх підкладкою піджака. Із моєю далекозорістю на таких жінок краще дивитися без допомоги оптичних лінз. Обличчя має кілька ґанджів, однак фігура майже досконала. Найголовніше те, що в неї живі очі: рухливі, карі бісенята, із жартівливою іскоркою. І що б вона не робила, навіть коли просто п’є чай, ці горошинки допитливо метаються від одного предмета до іншого: вона вже обсервувала стан моїх мештів (неідеальний, мушу зазначити), помітила, де сів її колишній декан, улесливо з ним привітавшись (певно, думає про аспірантуру), визначила настрій свого кавалера й вирішила, що можна його трохи подратувати. Поки ми обговорюємо стратегію номерів на час передвиборчої кампанії (я вже твердо вирішив взяти відпустку й зануритися в кампанію Маркового батька), вона, наче бешкетне дівчисько, нишпорить очима по залу, шукаючи, що б то таке встругнути. Не робить нічого, проте небезпека залишається постійно. Дивовижна жінка: здатна багато на що, вона, проте, весь час стримується на межі божевільного вчинку. В останній момент перед вибухом спиняється й починає вагатися, поки врешті бажання звар’ювати заколисується й утомлено зникає.
Аня боялася залишати п’єц увімкненим на ніч (пам’ятаючи надто про пожежу в сусідстві, яка трапилася ще за часів її раннього дитинства, — низький сизий дим, який стає все густішим, сморід розплавленої синтетики, нестерпне завивання пожежних авт, які над’їздили щоп’ять хвилин, чиїсь відчайдушні зойки, вигуки людей у чудернацьких уніформах, за кіношними діями яких вона спостерігала з безпечної віддалі батькових рук; нарешті, кілька попалених тіл, які винесли лікарі, не подбавши про те, щоб заховати їх у простирадла від пожадливо-переляканих поглядів); тож уранці в її височенній безрозмірній кімнаті панували зимні протяги. Тепло, здавалося, зберігалося лише у верхніх, злегка заокруглених схильним до химерств архітектором кутках приміщення, поміж масного темно-чорного густого, наче кілька тижнів неголене волосіння під пахвою, павутиння.
Аня працювала акушеркою в жіночій консультації за двозмінним графіком. Тричі на тиждень їй випадало чергувати по обіді; у такі дні зранку вона могла досхочу наніжитися в ліжку. Тепла перина, якою Аня обгорталася з усіх боків, щільно притискаючи до змерзлого тіла, зберігала залишки вечірнього затишку, аж доки в кімнату не поверталося після нічних мандрів сонце — за будь-якої, навіть найпохмурішої погоди, у певну мить воно з’являлося просто перед нею — величезний розплавлений диск, що пропалює хмари, віконниці, скло, очі, мозок…
Тоді схоплювалася; змерзле тіло починало тремтіти, геть укривалася гусячою шкірою. Утім, Аня полюбляла якнайдовше залишатися голою. Умикала музику — якнайгучніше, щоб помститися сусідові згори: ще безвусому пацанчику, який полюбляв стрясати стіни потужним рок-н-ролом. Вона натомість слухала дешеві «піратські» касетівки із записами бездарних попсачів, що на примітивні електронні мелодії накладали невибагливі напівримовані, здебільшого російськомовні тексти.
На журнальному столику у вічному хаосі лежали: розкидані жіночі журнали, позичені в сусідки-циганки; кілька подовгуватих коричневих дамських сигарет із напомадженими фільтрами, хоча й ще нескурені (теж позичені, до слова); набрякла, вительбушена в поспіху косметичка, із якої стирчали помада, пластмасова щітка для волосся та поламане дзеркальце, на яке вона якось необережно сіла…
Запалює якийсь шмат тканини або подертий аркуш паперу й кидає в роззявлену пащеку печі — там жадібно вибухає вогнище, пахкаючи їй в обличчя жаром. Мине ще чимало часу, поки нагріються стіни печі й уже потім повітря. Аня поспіхом вбирається…
Умиватися доводиться на кухні — над маленьким порепаним рукомийником. Із балкона до Ані долинають пронизливі крики старої циганки, яка матюкає свою доньку. Це сусідство вже давно її втомило, як, утім, і все, що пов’язане з теперішньою ситуацією, — і будинок без вигод, без комфорту, без нормальної повноцінної кухні, ванни, туалету, і робота в товаристві тупої старої докторки, яка сікається до неї з приводу чоловіків, коли ті приходять провести її додому, й вимагає скрупульозно вести безглузду й нікому не потрібну документацію…
— …Ми сьогодні влаштовуємо мітинг, — урочисто та піднесено оголошує Ані одразу після з’яви її шефиня.
— Хто — ми? — не «врубується» одразу дівчина.
— Ну, ми — партія «Акушерки — за демографічний вибух!». Я тебе запрошую… Там, десь через тиждень-другий буде атестація. Я тобі, певно, допоможу, Аню, бо сама розумієш… Ми ж усі свої. Мусимо якось давати собі раду самі. Одне одному помагати. Свій до свого по своє… Але зараз мусиш піти з нами. Нам люди потрібні. Ну, щоб виглядало. Щоб маса була… Наша головна сьогодні залишає чергувати Швадченко, а всі решта йдуть на мітинг, усе погоджено зверху. Сам губернатор дав добро…
Аня відчуває в коридорах міцний, наче від сечі, запах дешевих парфумів. Попід стінами застрахано тиснуться навпіл зламані вагітністю жінки. Наймолодшій років 14, максимум 15. Живіт уже більший, ніж вона сама. Поруч із затятим обличчям дитини — заплакана матір, яка безперервно сипле на неї докорами.
Для більшості повитух цей безглуздий мітинг — свято. Крім обіцяного продовольчого пайка (який дають у разі підписання «меморандуму» — обіцянки проголосувати за «демографічний вибух»), є ще й зайва нагода «блєснуть» своїми принадами перед сотнями чоловіків у самісінькому центрі міста. Тільки от ті чомусь не цінують їхніх відчайдушних старань — заполітизовані очі палають ненавистю, у кутиках уст густа піна злоби…
— Хочеш афоризм, старий? —
