Розлучення. Ти не отримаєш дочку - Ольга Вісмут

— Яка Оксана?

Судячи з тону, він хмуриться. А я нервово стискаю телефон.

Шепочу:

— Ми нещодавно бачилися в ТЦ…

— Ксю? — у голосі впізнання та здивування.

Полегшено видихаю:

— Вона сама.

А серце все одно щемить: у нього що, багато Оксан? Неприємне вийшло відкриття…

— Радий тебе чути. Як ти, як донька? — продовжує Мир із нотками цікавості.

Наче йому і справді не байдуже, як у нас із Зоєю справи.

— Я тут твою візитку знайшла…. — голос зривається. Ну чому я така мямля?! — Блін, вибач… Навіть не знаю, як сказати.

— Кажи як є.

Навіть телефоном відчуваю, що він миттєво напружився. У цьому весь Мир. Вміє за частку секунди переходити з розслабленого стану в режим бойової готовності. А раптова турбота й занепокоєння в його голосі огортають мене, змушують згадати спільне минуле.

Адже я по-справжньому кохала його. Так сильно, що думала, більше нікого не зможу покохати. А зараз, при звуках його голосу, усе тіло охоплює хвилювання.

Так, Оксано, повернися на землю! Це всього лише твій колишній хлопець.

Заплющую очі. Але тілом продовжують бігати мурашки від його голосу.

— Мені потрібна робота, — кажу діловим тоном. — Ти сказав, що відкриваєш нову справу. Може, у тебе є вакансія? Якщо ти вже набрав персонал, то нічого страшного. Пошукаю в іншому місці…

Під кінець, як не тримаюся, а емоції все ж таки злегка прориваються. Голос тремтить.

У слухавці стає тихо. Я прислухаюся до дихання Мира. Він ніби роздумує над відповіддю.

Нарешті вимовляє спокійним голосом:

— Так, у мене є місце секретаря.

Мене захльостує хвиля ненавмисної радості. Невже? Усе так просто! Я могла відразу йому зателефонувати й не мучитися!

Тільки є одне «але»…

— Ти ж пам’ятаєш, що моїй дочці три роки? — обережно нагадую. — Може знадобитися лікарняний… і не один…

Останній факт став причиною більшості відмов. Ніхто не хоче брати на роботу матір із маленькою дитиною.

— Лікарняні в нас оплачуються згідно із законом, — не змінюючи тону, відповідає Мир.

Називає зарплату. Гроші невеликі, але якщо додати до них мою зарплату в онлайн-магазині, то виходить непогано. Щоправда, чи зможу я поєднувати? Це поки що питання.

Якщо не зможу, доведеться розлучитися із сайтом. Усе ж таки в офлайн-конторі в мене більше перспектив для кар’єри.

— Чудово, — усміхаюся в слухавку.

Вирішую поки що не казати, що донька не ходить у садок. Не хочу, щоб Мир наперед вважав мене проблемною.

— От і чудово. Завтра можеш вийти?

Питання застає мене зненацька.

— У неділю? — не можу стримати подиву.

Чується смішок.

— Завтра ділова зустріч. Мені дуже потрібен секретар. А що, це проблема?

— Н-ні, — починаю судомно вирішувати, що робити із Зоєю.

Мені дуже потрібна ця робота. Я не можу її проґавити.

— Гаразд, давай із понеділка. У тебе документи всі в наявності? Трудова, диплом.

Нервово ковтаю.

Диплом залишився в Назара. Я про нього навіть не згадала, коли збиралася.

— Диплома немає.

— Ти ж закінчила інститут, — нагадує Мир.

Його голос змінюється. Стає нижчим.

— Так, загалом диплом є, але я його поки що дістати не зможу, — починаю виправдовуватися.

— А трудова?

Це питання остаточно бентежить мене.

— Десь має бути…

— Ясно, отже, трудової теж немає. А досвід роботи?

— Ну… я до заміжжя рік працювала…

Щоки починають палати.

Чи знає Мир, що я робила після своєї втечі? Адже він так і не зателефонував, коли я поїхала. І що він сам робив усі ці роки? Чи згадував про мене?

Оксано, не про те треба думати зараз!

— Ага, зрозумів. Досвіду практично немає. Ну нічого, досвід — справа наживна. Мені в будь-якому разі потрібен секретар. Приходь у понеділок із тим, що є, — вирішує Мир. — Я кадри попереджу.

— Ох, дякую, — видихаю я.

— Поки нема за що. Що там донька, росте? — запитує він.

— Росте, — усміхаюся. — Дякую, що запитав.

— Гаразд. Тоді чекаю на тебе в понеділок.

Розумію, що треба попрощатися. Але дуже не хочеться цього робити. Усередині все стискається від надії, що Мир запитає ще про щось. Продовжить розмову.

Але він каже:

— До зустрічі.

Розгублено завмираю. Декілька миттєвостей слухаю гудки, потім за інерцією повторюю:

— До зустрічі…

Мій колишній хлопець не виявив жодної цікавості. Не спитав, чому це раптом я шукаю роботу. Але він же напевно знає, хто мій чоловік. Чи не знає? Здається, у нашу минулу зустріч ми про це не говорили…

Але легкий подив швидко перекриває радість.

Тепер я маю роботу. Майже. Залишилося вигадати, з ким залишити Зойку.

Телефон починає вібрувати від вхідного повідомлення. Це від Мира. У повідомленні тільки адреса офісу та час, коли мені потрібно прийти.

Жодного зайвого слова. Усе сухо та по-діловому. Начебто так і має бути, але мене чомусь зачіпає. Ми ж не чужі одне одному…

Гаразд, треба питання із Зоєю розв’язати.

Насамперед дзвоню матері, але вона відразу відмовляється, мовляв, зайнята і взагалі, «нічого робити людям проблеми, повернися до Назара — і все!»

Стискаю зуби. Ще чого. У своєму рішенні я певна. Він мене зраджує. А ще вдарив. Нехай навіть штовхнув випадково, але ляпас був не випадковий!

Повертатися до нього я не збираюся.

Починаю шерстити сайти з няньками. Зідзвонююсь з агентствами, поки не знаходжу відповідну жінку. Колишня медсестра на пенсії. Вигляд має дуже доброзичливий і за послуги бере недорого, тому що тільки пробує себе в ролі няні. Проте є троє онуків та двоє дітей, отже, досвід є.

Запрошую її до нас. Вона і справді дуже мила жінка. Й із Зоєю швидко порозумілася.

Уже пізно ввечері розумію, що Назар так і не з’явився. Навіть не зателефонував. Кручу телефон, роздумуючи, а чи варто мені дзвонити? Раптом щось трапилося?