Розлучення. Ти не отримаєш дочку - Ольга Вісмут

Незважаючи на хвилювання, я дуже старанно збиралася. Ще з вечора відпарила жакет та подовжену спідницю. Почистила чоботи. Склала в сумку все, що могло стати в пригоді.

Перед виходом кинула на себе останній погляд у дзеркало.

Очі як блюдця, щоки горять.

І зараз, йдучи від зупинки до величезної офісної будівлі, що видніється за будинками, відчуваю цей жар. Навіть пальто розстебнула. Хочеться схопити жменю снігу та обтерти обличчя, щоб воно хоч трохи охололо.

Чим ближче бізнес-центр, тим сильніше б’ється серце.

Дихай, Оксано, дихай. Немає приводу нервувати.

Розумом я це розумію, але вдіяти із собою нічого не можу.

Ситуація огидна сама собою.

Я йду до колишнього, щоб він узяв мене на роботу. До хлопця, який колись проміняв мене на кар’єру. Адже я кохала його!

Втім, це вже не має значення. Зараз у мене до нього немає жодних почуттів, крім невеликої ностальгії за тими часами.

У пам’яті спливає образ чоловіка.

Чому Назар учора не прийшов?

Рука сама тягнеться до телефона. Зусиллям волі зупиняю її.

Він надіслав одне смс і більше нічого. Напевно, у ньому звичайні вибачення і нова брехня. Не хочу нічого знати.

А серце здавлює від ревнощів та образи. Я все ще люблю чоловіка, хоч і намагаюся забути про нього.

Назар ніколи не зміниться. Йому подобається бути жорстоким, це я вже зрозуміла. Подобається пригнічувати, домінувати, завдавати болю. Нехай не фізично, то морально.

Таких людей любити важко та небезпечно. Найкраще триматися від них якнайдалі.

Пам’ять підкидає, як Назар стояв на колінах. Як обіймав мене та цілував.

Хіба така людина здатна на обман? З’ясувалося, що так.

Відганяю від себе ці думки, коли підходжу до бізнес-центру.

— Оксано! — мене гукає знайомий голос.

Озираюся.

Позаду припаркована спортивна іномарка. Біля неї стоїть Мир. Зачинивши водійські дверцята, йде в мій бік. На ходу оглядає мене від маківки до глянсових носків білих чобіт. Від цього погляду вкриваюсь мурашками.

— Добре виглядаєш, — каже Мир, наближаючись до мене.

— Доброго ранку, — киваю. — Ти теж.

— Радий, що ти прийшла.

Його губи усміхаються, але очі дивляться серйозно.

Повз проходить зграйка дівчат. Вони з цікавістю поглядають у наш бік, вітаються з Миром. Потім починають шепотітися між собою.

Мені незручно під цими поглядами.

— Сподіваюся, що не спізнилася, — нервово кидаю погляд на годинник.

— Не хвилюйся. Робочий день лише починається. Ходімо, одразу тобі все покажу.

Мир робить запрошувальний жест, але раптом додає:

— Тільки є одне прохання.

— Яке? — у грудях згортається холодок.

— Хоч ми з тобою і знайомі, але я вважаю за краще, щоб перед підлеглими ти зверталася до мене на ви.

Начебто звичайне прохання, логічне. Але я відчуваю незручність. Як ніби хлопець привів мене в компанію і попросив «тільки нікому не кажи, що ти моя дівчина».

— Оксано? — Мир продовжує дивитися на мене й чекати на відповідь.

— Ой, звичайно, — стрепенувшись, намагаюся видавити усмішку. — Взагалі без проблем. Я ж за звичкою з тобою… тобто з вами на «ти».

— Ось і домовились, — він знову усміхається.

Усмішка притягує погляд до його обличчя.

Хлопчик, якого я знала, перетворився на чоловіка, а усмішка залишилася тією ж. Риси обличчя трохи загрубіли, але я все ще пам’ятаю хлопця, у якого закохалася.

Моє перше кохання, моя перша пристрасть.

Хто знав, що ми знову зустрінемося, та ще й за таких обставин.

Втім, вибору немає. Мені доведеться забути про минуле заради цієї роботи.

А може, Назар мав рацію й у мене залишилися якісь почуття до колишнього? Та ні. Дурниці.

Але ось він, поряд зі мною. Ми разом підіймаємось на поверх. У закритому просторі ліфта його близькість відчувається особливо гостро.

— Ось і мій офіс, — Мирослав показує на двері.

Зверху висить табличка «Стройтех».

— Ух ти, — видаю, коли входимо всередину. — Тобто ух ви.

Мир усміхається, але нічого не каже. Мимохідь знайомить зі співробітниками, які трапляються дорогою. А сам веде мене до відділу кадрів. Там приємна повненька жінка приймає мої документи.

Мир стоїть поряд, а в мене від хвилювання так і стискається все всередині.

— Тут немає ні диплома, ні трудової, — кадровичка підіймає на нього стурбований погляд.

— Так, я вам казав про це. Оформлюйте з тим, що є, потім розберемося.

Вона киває, а він звертається до мене:

— Оксано, після оформлення вирушайте до мого кабінету. Він у кінці коридору.

Я киваю. Мир виходить із відділу кадрів.

— Значить, Оксана Безсонова, — задумливо каже кадровичка.

— Так, це я.

Сподіваюся, вона хоч не знає, хто мій чоловік? Плітки мені не потрібні.

Але, схоже, я даремно турбуюся.

— Мене звуть Анастасія Петрівна, — кадровичка вказує на свій бейджик.

— Приємно познайомитись, — натягнуто усміхаюся.

Вона швидко заповнює потрібні бланки й час від часу кидає в мій бік вивчальні погляди. Зрештою, простягає договір на підпис. А сама продовжує розглядати чи то з подивом, чи то з осудом.

Я ставлю підпис та повертаю папір.

— От і все. Можеш йти на робоче місце, — каже Анастасія Петрівна, забираючи договір у теку.

Я вже йду до виходу, коли чую:

— Сподіваюся, ми не пошкодуємо, що він тебе прийняв.

— В якому плані? — завмираю на півдорозі від дверей.

— Ну хіба мало що. Документів потрібних у тебе немає, з’явилася невідомо звідки. Та й не пригадаю, щоб Мирослав Матвійович шукав нового секретаря…

Почуваюся враженою.

Невже Мир запропонував роботу із жалю?

Кадровичка продовжує свердлити мене поглядом.

— У нас була співбесіда в телефонному режимі, — ледве знаходжу що відповісти.

Анастасія Петрівна хмуриться.