Розлучення. Ти не отримаєш дочку - Ольга Вісмут

Я усміхаюся, дивлячись на її метушню. На душі стає тепліше.

Зоя вручає мені дитячий рюкзак із мордочкою мавпочки. Потім мені видають ляльок, так званих сестер.

Раптом із рюкзачка щось випадає. На підлогу планерує кольорова картонка.

Нахмурившись, підіймаю її. І відразу ж серце починає битися сильніше.

Це візитка. Та сама, яку дав Мирослав.

Але як? Звідки вона в Зої? Я ж її начебто викинула…

Ковтаю грудку, що застрягла в горлі. Дочка щебече поруч, я гіпнотизую поглядом знайоме ім’я.

Мирослав Матвійович Савицький…

Він казав, що відкриває тут свою справу. Навіть дав візитівку. А може, йому потрібні співробітники? Мені зараз будь-яка посада підійде.

Одразу відганяю від себе ці думки.

Він же мій колишній.

Знову дивлюсь на доньку.

Ні, я не в тому становищі, щоб розкидатися такими можливостями. Не з’їсть же він мене справді, якщо зателефоную. Тим пече всі вакансії, на які я відгукувалася, не підійшли. А один із роботодавців взагалі заявив, що не може взяти на роботу дружину Бессонова. Мовляв, конфлікт інтересів.

Тоді я зрозуміла, що без Назара тут не обійшлося. Він не дасть мені влаштуватися на роботу. Ніхто не захоче з ним ворогувати.

Вибору немає.

Видихаю. Беру телефон і все ж таки набираю номер Мирослава.

Серце стукає в скронях.

— Так, слухаю, — у слухавці лунає знайомий голос.

Низький, з оксамитовою хрипотою.

Мурашки пробігають тілом.

— Мирославе, це Оксана, — відповідаю, нервово стиснувши слухавку.

А в самої все всередині завмирає.