Розлучення. Ти не отримаєш дочку - Ольга Вісмут

Від шоку не збагну, що робити.

Інстинкт штовхає мене вперед, загородити дочку. Раптом Назар і її вдарить? Але чоловік, не дивлячись, змітає мене з дороги.

Відлітаю до стіни. Б’юся ліктем. Причому так невдало, що біль прострілює руку аж до самого плеча.

На очі навертаються сльози. А Зоя вже зривається з місця, біжить до батька:

— Татусю! Мама сказала, що ти не прийдеш!

Намагаюся її зупинити. Утримати. Але вона просто прослизає повз мене. Кидається в простягнуті руки Назара. Він підхоплює її, підіймає та притискає до себе.

— Зайка моя, куди ж твій татко подінеться? Я своє зайченя нікому не віддам, — посміхається, дивлячись на мене поверх її голови.

— Навіть мамі? — Зоя теж озирається на мене.

— Навіть мамі. Ну що, йдемо додому?

— Йдемо, — вона охоче обіймає його за шию.

Назар розвертається з нею до дверей. А я стою, приголомшена всім, що відбувається. Як же так? Це ж моя дочка! Я за неї життя віддам! Чому вона обрала не мене?

— Ні, — усе ж таки кидаюся слідом. Хапаю чоловіка за плече. — Назаре, ти не можеш її забрати! Це моя дитина!

— Це й моя дитина, — відповідає він із лячним спокоєм. — Якщо не хочеш втратити доньку, то збирай речі. Даю тобі п’ять хвилин.

— Що? — не можу збагнути, про що він.

— П’ять хвилин, — показує мені годинник на зап’ясті. — Поки я добрий і чекаю в машині.

— Ти хочеш, щоб я поїхала з тобою? — до мене нарешті доходить. — Куди?

— Додому, зрозуміло. Ти все ще моя дружина, Ксано. Хоча я вже не впевнений, що мені потрібна така дружина.

Така дружина? Та він знущається?!

— Я теж не впевнена, що мені потрібен такий чоловік! — кричу спересердя. — Який мене зраджує! Який мене вдарив! Ти й доньку битимеш, коли вона підросте?

Зоя пхикає.

Назар завмирає, наче наткнувся на стіну. Дивиться на мене дивним поглядом.

— Я тебе не бив, — каже хрипким тоном.

— Ти вдарив мене по обличчю! І штовхнув! Вважаєш це нормальним? Так чинять люблячі чоловіки?

Він хитає головою, ніби не вірить моїм словам. Але щока досі горить від ляпаса і вся рука заніміла.

Схлипую. Більше немає сил стримувати сльози.

— Ти сама винна, Ксано, — чую тихий голос чоловіка. — Але я готовий заслужити пробачення, якщо ти зараз поїдеш зі мною.

Зоя дивиться то на мене, то на нього. У її очах стоять сльози.

— Мамусю, — вона тягне до мене ручки, — пішли додому з татом!

— Я не можу, — шепочу і задкую.

Якщо зараз піддамся, то все буде по-старому. Нічого не зміниться. Назар не зміниться.

— Гаразд, Зайко, мама не хоче…

За знаком Назара, його охоронці відсувають вибиті двері.

— Ні! — Зойка раптово починає вириватися. — Хочу до мамусі!

Але Назар тільки міцніше стискає її.

— Заспокойся, Зайко. Мама ще думає, — каже він. — А ми поїдемо додому. Ти ж хочеш до своїх іграшок?

— Не хочу! — ридає вона.

— А пам’ятаєш, ти цуценя просила? Поїдемо зараз і виберемо найкращого?

Це удар нижче пояса.

Дочка схлипує і дивиться на мене. Бачу, як метається її маленьке серце між матір’ю та батьком. Розумію, що так не можна. Не можна робити дитину інструментом своєї помсти. Але саме це зараз і відбувається.

Назар використовує її, щоб маніпулювати мною.

Він ніколи таким не був…

Мені страшно. Я його боюся. Це глибинне почуття проривається зсередини. Боюся свого чоловіка, з яким прожила кілька років! Боюся за дочку, яку він тримає на руках. Тому що не знаю, чого від нього чекати. Він здатен на будь-що, навіть знову вдарити мене або зникнути разом із дитиною.

— Ні, — раптом шморгає Зоя, — не хочу щеня. Хочу маму! І маму, і тата!

В обличчі Назара щось змінюється. Він дивиться на мене зі злістю. Але його голос сочиться медом:

— Тоді нумо попросимо, щоб мама поїхала з нами.

— Я не поїду, — хитаю головою.

— А я не дам тобі розлучення, — цідить чоловік і стискає руку в кулак.

Здригаюсь.

На його обличчі грають жовна. А мені страшно, що він знову мене вдарить.

Мій страх відбивається в очах Назара.

Він відводить погляд убік. Зоя все ще в нього на руках.

— Вибач, — каже він раптово. — Я не хотів. Просто розлютився. Ви дві мої найулюбленіші дівчинки. Я страшенно боюся вас втратити…

З цими словами він підходить до мене. Відступати вже нікуди, втискаюсь спиною в стіну коридору. А Назар раптом ставить Зою на підлогу, а сам опускається навколішки переді мною.

Не вірю тому, що бачу. Але він це робить! Просто на очах в охоронців, які ніяково відводять погляди.

Назар обіймає мене за ноги й втикається чолом мені в гомілки. Шумно зітхає.

Мене починає бити тремтіння.

Він божевільний? Що він творить?

— Ксано! — голос чоловіка звучить глухо та зламано. — Ви мої дівчатка. Найкоханіші. Ти й Зайка.

Хочу відсунутись, але Назар міцно притискає мене до себе.

— Давай усе забудемо й повернемося додому, — просить він.

Відчуваю, як сльози біжать щоками. У горлі застрягла грудка.

— Я не можу, — схлипую в повному розпачі.

Тому що внутрішній голос шепоче, що треба пробачити та забути. Так буде краще. Для всіх.

— І я не можу. Не можу тебе відпустити, розумієш? — Назар підіймає погляд на мене. — Подумай про нашу родину, про доньку.

А я тільки про неї й думаю. Але зараз вона не зі мною, вона вчепилася в батька й дивиться на мене, як на зрадницю. Тому що я не хочу повертатися з ними додому, а вона заради цього відмовилася навіть від цуценяти, якого так довго просила.

— Давай поживемо окремо, — нарешті знаходжу компроміс, — хоч би тимчасово.

Назар довго мовчить. Підводиться, обтрушує коліна. На його спохмурнілому обличчі неможливо прочитати, про що він думає. Але дивлячись на цю людину ніколи не подумаєш, що він секунду тому стояв на колінах. Що він взагалі здатен на це.