Тато в декреті, Артем Чапаєв

Але встиг написати лише кілька художніх репортажів на веселі теми, бо потім почалася війна.

Коли Оксана була на останньому місяці вагітності, я ненадовго потрапив у полон. Звісно, про свій досвід краще б розповіла вона сама, але коли у вагітної жінки в декреті чоловік зникає безвісти в зоні бойових дій, її ніхто не розпитує. Ввечері вона присипляє дворічного сина, а той питає її:

— Мамо, а де тато?

— На роботі, сонечко. Спи, малесенький.

Уклавши дитину, Оксана довго телефонує чоловікові, але обидва номери відключено. Потім надходить повідомлення, що один із номерів «знову на зв’язку, передзвоніть!». Вона дзвонить і дзвонить, але по той бік постійно скидають.

Посеред ночі Оксана залазить у пошту чоловіка і знаходить контакти, продзвонює. На щастя для вагітної жінки, прес-секретар АТО бреше їй, що з її чоловіком усе нормально. Мені хочеться думати, що він і сам не знав правди.

Оксана дізналася про все, що там відбувалося, уже після того, як мене відпустили. Після пережитого в мене довго була депресія, але я продовжував багато працювати.

Наш молодший син народився в середині літа 2014-го, і через день по тому, як Оксану виписали з пологового, я вже був у районі Слов’янська, який щойно повернули під контроль уряду.

Із літа 2014-го домінують не спогади про ніжність до новонародженого синочка, а емоції зовсім іншого штибу. Чому так важко дихати — тому що бронежилет тисне на груди чи від страху? Що це стискає шию — верхня лямка чи спазм у горлі? Ось я мочусь на узбіччя, не сходячи з асфальту — правда ж, я просто параноїк і жодна міна не може вибухнути лише від того, що в неї влучить струмінь?

Не те щоб страшних ситуацій було багато — просто згадки про них витіснили решту.

А тим часом удома двоє дітей. На відміну від багатьох журналістів, я погоджуюся їздити лише в короткі відрядження. Найкоротше з можливих — це коли Оксані приблизно три доби треба пробути самій із двома дітьми. Деякі колеги їздять у відрядження на тиждень, на два. А я усвідомлюю, що в такому разі повернусь і застану лише «бренные останки» Оксани. У старшого, який доти був лапочкою, зірвало клямку від несвідомих ревнощів. Жінка часто плаче після пологів.

Невдовзі я розумію, що з роботи мене зараз не звільнять, — і між відрядженнями практично перестаю ходити в офіс. А то сидиш і думаєш: я тут протираю штани, а вона там мучиться.

Повернувшись із чергової поїздки, зазвичай наступного ранку прокидаюсь о четвертій, щоб якомога швидше здати текст, — і до наступного відрядження по максимуму сиджу з дітьми.

Щоразу перед моїм від’їздом у нас обох паніка. Причому зовсім не через війну. Я ще спробую описати окремі побутові моменти: як воно самому з двома настільки маленькими дітьми.

Ціле літо я не здатен відчувати позитивні емоції, імовірно, як наслідок пережитого в полоні. Утім, до кінця осені мій психологічний стан більш-менш повертається до норми — як і гормональний фон Оксани. Поступово все начебто налагоджується. Часом, правда, не без ексцесів. Пригадую, як я дратувався, коли в одній з поїздок зателефонувала Оксана й почала скаржитись на особливо важкий день. Це мене настільки вибило з колії, що я не зміг себе змусити заговорювати з незнайомими людьми і репортаж так і не написав. Забігаючи наперед: коли я лишався удома сам, то дзвонив Оксані чи писав повідомлення зі скаргами значно частіше. Часом по п’ять разів на день.

10 лютого 2015 року в давно мирному Краматорську я працював над репортажем про вимушених переселенців. Перебував на вулиці Марата, 5, у той момент, коли в будинок по вулиці Марата, 15, влетів снаряд. Я повівся як дебіл. Замість того щоб ховатися, підбіг до вікна глянути, що відбувається. Думав, це сильний вибух газу. Настільки сильний, аж болить від вібрації грудна клітка.

За словами Оксани, то були найстрашніші півгодини в її житті. Ще нічого не зрозуміло, але в новинах пишуть, що цілий Краматорськ обстріляно і є загиблі. А вона сидить із немовлям, дзвонить і дзвонить чоловікові. «Напрямок перевантажено».

Імовірно, цей випадок подіяв на мене більше за полон. Коли ти вдруге за півроку потрапляєш у небезпечну ситуацію, починаєш думати, що може бути й третя. Однак я продовжував їздити.

Тим часом Оксана — можливо, я давно цього не повторював — не припиняла працювати з дому, скільки могла. І від літа в неї мала з’явитися ще одна посада. Де-факто, друга робота. Улітку молодшому виповнювався рік і я, за домовленістю з Оксаною, мав піти в декрет. Але до літа не дотягнув.

Теми давно стали важкими. Соціальні наслідки війни.

У березні 2015 року я поїхав до Харкова. Падав мокрий сніг. Посеред пустирища, у похмурому місці, я нарешті знайшов трейлерне містечко для вимушених переселенців. Туди селили переважно сім’ї з маленькими дітьми.

Жінка з Антрацита розповідала, як вони з чоловіком тікали в об’їзд через Росію (оскільки Україна тоді закрила пункти пропуску), від Ростова через Бєлгород, сюди, до Харкова. У них двоє дітей, причому молодший із синдромом Дауна. Їхали кілька діб.

Тут, у трейлері, їм живеться краще, ніж в Антрациті:

— У сусідньому трейлері є душ! Загальний, правда, але ж душ!

В Антрациті чоловік працював у нелегальній копанці. Жили вони в старому двоповерховому будинку на кілька квартир, мились у тазику, взимку опалювали дім породою з копанки. Щодня руками треба перебрати кілька відер породи, щоб відокремити вугілля від