Хресна проща - Роман Іванович Іваничук
— Почекай хвильку, Ігоре…
Й тоді я, немов незрячий, простягнувши вперед руки, пішов на той голос; на сповідальному камені ще блимала ліхтарня, й до того пломінця з глибини печери наближалася щупла постать дівчини, в косі якої знизу доверху пробігали скупі світляні блискітки.
Ореста стала за сповідальний камінь, з темряви проступило її обличчя, і я знесамовитів від захоплення — така вона була прекрасна! Вона простягнула до мене руку, холодна долонька лягла на моє зап'ястя, і не з уст, а з пальців потекла її мова, якої краще б я не чув ніколи!
— Я грішна, Ігоре, та не розгрішення від тебе прошу, хочу лише, щоб ти, дізнавшись, відкинувся від мене й не мучився, мені тебе жаль. Я була коханкою Аркадія…
Й тоді мене прошило зовсім несумісне з її сповідальним признанням почуття: замість гніву й болю мене пройняла пекельна хтивість, наче б я був присутній при їхньому гріхопадінні, і я збагнув тієї миті, що не зможу викинути з душі образу коханої, поки не здобуду її так, як Аркадій.
У той мент світелко ліхтарні згасло, я кинувся у темряву, та не знайшов Орести, її силует уже затуляв отвір печери, вона повернулася до мене, і я почув її шепіт, схожий на сичання змії:
— Мені насправді жаль тебе, Ігоре… Ось слід басамана під твоїм оком, а це тільки початок, вас усіх знищать. І я не хочу бути серед вас. Я врятую вас, ненавидячи, і знаю, як це зробити… Я не люблю тебе, не люблю нікого, та й увесь світ мене не гідний!
Вона, хлипаючи, зійшла східцями униз на лісову стежку й побігла нею до залізничної станції. Наздогнала Ліду з Аркадієм, обминула їх і зникла з моїх очей назавше.
Я бачив, як віддаляється від мене Ліда, — її теж забрав у мене Аркадій — усе забрав, мов Молох. Стояв на першій стації хресної дороги — нестерпно самотній — занімілий і спустошений серед глухої осінньої тиші. І враз почувся скрадливий хрускіт — хтось наступив на суху гілку. Я повернув голову до печерного отвору й побачив, як із печери виходить, скрадаючись, чоловічок у клепані. Побачивши мене, він чкурнув у ліщинові зарослі.
«Слухав негідник нас і донесе куди треба», — подумав я.
А втім мені було вже до всього байдуже…
— Нині ми розбрелися, відчужилися, й кожен пішов у свояси окремо, — прошепотіла Ліда до себе самої, йдучи поруч з Аркадієм до станції. — Це лише початок, і мені сумно…
— Але ж ми з тобою разом… — промовив Аркадій так само тихо, і в його голосі забриніла інтимність. — Я хотів сказати тобі, Лідо…
— Не квапся, Аркадію… Я знаю, ти звик бути завойовником, однак передихни хвильку. Почекай, поки я сама тобі скажу…
Вони чекали на електричку, мали час, й Ліда пильно дивилася у вічі хлопцеві, ніби хотіла дошукатися в них того справжнього, про що запитувала в печері, впевнитися, що воно десь там ховається за ласим поглядом і парубоцькою самовпевненістю.
— Не перечу, якщо ти хочеш поперед мене вийти на бранне поле, — сказав Аркадій, і в його голосі почулася покірливість. — Амазонки завше нападали першими.
Ліда й далі не відводила від нього очей, чекаючи, поки він остаточно їй впокориться. Була вона цієї миті особливо чарівливою: її дівоча врода, завше прихована іронією, виринула із тайників душі чисто й зеленооко, це додало їй сексуальної зваби, й відчув Аркадій, що жадає її не для солодкої пригоди, а для життя, і сам дивувався з того поважного наміру, об який ще ні разу за свій одчайдухий вік не спотикався. Ліда наблизилася до нього, діткнулася долонею до щоки, провела пальцем до підборіддя, затулила пучкою вказівного пальця зарослу щетиною ямку й проказала, заливаючи хлопця зеленою магмою свого погляду:
— Піди до фризієрні, там тебе чисто поголять… Господи, який же ти вродливий — і пустий… — прошелестіли її губи, покрившись враз гарячковою осугою.
— Лідусю, я…
Й тут надлетіла електричка, Ліда заскочила до вагона, знайшла вільне місце, Аркадій підсів до неї, взяв за руку.
— Не треба… — промовила вона холодно й, щоб перемінити тему розмови, задала тривіальне студентське питання: — Маєш цікаву професуру, Аркадію? Знаю, що маєш, ваш факультет старий і потужний, а я не можу нічим похвалитися: журналістика в нашому університеті щойно заснована, й на викладацьку роботу напхалося повно вчорашніх газетярів, які досі дописували до преси про щасливе колгоспне життя й перевиконання планів… І якби не львівські бібліотеки, то я вийшла б з університету такою ж зеленою, якою й зайшла, або ще дурнішою. Мала нагоду перевестися до Києва, та моя мама останнім часом дуже подалася, батька давно немає, і я не можу її саму залишити.
На Підзамчі вийшли з електрички й рушили тісними занедбаними провулками в бік Голоска, поки не вийшли на Різницьку. Ліда продовжувала розпочату розмову:
— А в кого ти найохочіше слухаєш лекції?
— На це питання важко відповісти, Лідо… Зарубіжну читає Чичерін, то не викладач — артист! «Человек, кружку піва!» — на таку експресивну репліку не кожен актор спроможеться… А Гофмана подає так, що мурашки йдуть поза шкірою… Античну літературу читає Лур'є — то не викладач, а Бог!
