Танець білої тополі - Надія Павлівна Гуменюк

Зрештою, їй тільки шістнадцять років. Не видадуть же пан Міхал і пані Ольга її заміж насильно, як хотіли видати Марину. Хіба що сама вона когось вибере. Але кого? Оцього альбіноса Яна з довгими випещеними пальцями? Ну це ми ще побачимо! От заробить Левко багато грошей, так багато, щоб вистачило на безбідне життя, і тоді щось обов’язково придумає.

Може, забере її з собою до міста. А чого? Побудує свій дім, навіть кращий, ніж у Тадея. Та безперечно – кращий. Мандрика каже, що йому й такого досить – він же, мовляв, не равлик, дім за собою не носить і на той світ не потягне. Але ж Мандрика сам-один. А якби в нього була жінка, якби ота, яка стукає у вікно вечорами, захотіла бути з ним і вдень, то, мабуть, по-іншому б заговорив і жив би по-іншому. А то повертає людей з того світу, на ноги ставить, а бере за це, хто що дасть, – від кого кілька злотих, від кого курку чи кусень масла, а від кого тільки «красно дякую, пане дохтуре». От у Левка колись буде дім! Такий гарний, такий просторий, що Вишенька цілий день буде обходити його й не обійде. І хай не виходить із нього, якщо їй того не хотітиметься. Аби поруч із Левком була.

А якщо не забажає їхати до міста? Не схотіла ж вона у пансіон. Чи не змогла? Може, її хвороба така, що Вишенька мусить бути тільки там, де виросла, у Старолісах, біля батьківського маєтку. Ну й що? Тоді він сам у село повернеться. Збудує дім біля гори, поруч із Вишнецькими.

Із Вишнецькими… Еге ж, так вони й розбіглися, щоб свою улюбленицю, дорогу свою панну Вишеславу за нього віддати! Страшно й подумати, що було б, якби він сказав їм про свої наміри. А страшно, то й не треба про це думати… Головне – біля неї ближче бути, бачити її. А там… Казала колись мама: у житті – як на довгій ниві. Але заради Вишеньки він готовий витерпіти що завгодно і жити де завгодно. Тепер він не пропаде – на хліб заробить і раду собі в житті дасть.

Пересилюючи біль, Ніка таки повернула голову ліворуч. «От і добре. Все стає на місце, і голова також». Глянула з-під примружених повік і злякано відсахнулася. Над нею ніби пливла в повітрі… вона сама. Постава прихована сутінками, зате обличчя, на яке зі стіни падає світло гасової лампи, видно до найменшої рисочки.

«Мабуть, у мене шизофренія, – подумала Ніка й відвернулася. – Я вдарилася головою, коли падала з дерева, і от…»

Але страх пропав так само раптово, як і виник. Шизофренія – це хвороба. Але ж не смерть! Дехто з таким діагнозом навіть геніальним став, шедеври мистецькі створив, якими на всі часи прославився. В усякому разі, вона жива, і все навколо, крім другої Ніки ліворуч, цілком реальне. Он столик із гнутими ніжками, стільці, гасова лампа, снопики трав на стінах, фото… Фото? Ні, фото також не може бути реальним. Не може! Вона іноді надягала такий самий солом’яний Натулин капелюшок, що залишився в її кімнаті, і собачка, якого викрала, був точно таким – чорним, з білим бантиком на шиї. Але вона ніколи не знімкувалася з ним. Так, забрала у того садиста, який штурхав песика носаками, так, подарувала однокласниці на день народження, бо Лідка сказала, що дуже любить собак. Але фото?..

На знімку праворуч – вона з песиком, іще в дитинстві. Постать ліворуч – вона теперішня. І ще одна Ніка – поміж ними, на ліжку. Та це ж навіть не роздвоєння, а розтроєння особистості. Колись вона відчувала щось подібне. Колись… Коли це було? Здається, після того, як мама Регіна поїхала і їй стало страшно. Так, це було тоді…

Після від’їзду Регіни кудись повіявся і сон. Може, також помандрував за нею на Балкани, до Греції, де чомусь краще, ніж тут, на рідній землі, де чоловіки дуже цінують вроду і вміють писати жінкам сентиментальні листи й говорити вишукані компліменти. Цікаво, чи ті спокусливі набори слів Регіна чує й тепер, коли вже залишається віч-на-віч зі своїм греком? Принаймні поки що вона нічого не повідомляє. Ні про древню Елладу, ні про свого Димитра, ні про медовий місяць з ним.

А Ніка впродовж цілого тижня не може заснути. Вмикає нічника і лежить із широко розплющеними очима, прислухається до кожного звуку за вікном. У вікно не дивиться – за ним тільки небо і місяць, що сновигає поміж клаптями хмар, як блідий приблуда. А що ще можна побачити у вікно на сьомому поверсі?

У дитинстві Ніка дуже боялася темряви й самотності. До відчаю, до нудоти, до болючого спазму в низу живота. У дитбудинківській спальні завжди було багато дітей, вона звикла засинати в гурті, тому і в квартирі довго не могла залишатися вночі сама – кликала до себе маму Регіну або ж просилася до неї в ліжко. Спочатку Регіна йшла на поступки, потім просто залишала відчиненими двері між кімнатами.

Тепер дитячі страхи не тільки повернулися, але, здається, й виросли разом з Нікою. Вночі кудись зникає відчуття реальності, їй мариться, що квартира – це клітка, яка відкололася від будинку, відірвалася від світу і балансує десь у стратосфері, над чорною безоднею, поза часом. Ось-ось до неї зайдуть якісь космічні химери – не відчиняючи дверей, просто крізь стіну або крізь скло, підійдуть до ліжка, і… І кричи скільки завгодно – ніхто не прийде на допомогу, бо за стінами клітки нікого немає. Нікогісінько! Тільки чорна безодня і блідий місяць.

Господи! Що це з нею? Майже доросла людина, скоро вісімнадцять, соромно навіть зізнатися