Паперові солдати - Брати Капранови

— Я пішла до ванної, а ти тут без мене не засинай. Домовилися?

— Ну що ти!

Ванна — одна з улюблених жіночих розваг, а особливо коли йдеться про визначні моменти життя, яким, безперечно, є весілля. Адрієн ніжилася у гарячій воді, даючи відпочинок стомленим ногам та заряджаючись енергією на майбутню ніч.

І коли вона нарешті вийшла з ванної, то побачила, що її чоловік сидить на тумбочці і перемальовує свої начерки у великий альбом, який невідь-як опинився в номері.

— Білле! — здивовано вигукнула вона.

— Кохана, пробач, мені треба привести до ладу замальовки, поки з голови не вивітрилося. Я швидко.

— Білле! — у голосі задзвенів метал.

— Так-так, я вже закінчую, — він не відривався від малювання.

Здивування Адрієн погрожувало перерости у роздратування, але вона раптом згадала свою розмову із дружками і посміхнулася. Руки розв’язали пояс білого купального халата.

— Білле, поглянь на мене, — сказала вона ніжно, майже не чутно.

І водночас із тим, як його обличчя піднімалося вгору, назустріч голосу, халат почав сповзати вниз, залишаючи власницю голою і бездоганною, якою й має бути дружина у першу шлюбну ніч.

Пальці Білла випустили олівець, і він без звуку упав на м’який килим, а за ним на підлогу полетів альбом із начерками. Бо скільки б разів художник не малював модель, йому не притлумити одвічних інстинктів, що тримають на світі людство. Інстинктів першотворчості, які врешті-решт і народжують усі мистецтва.

13

Тонка тканина тріснула і розлізлася, оголяючи повні білі груди. Капітан Стекляр щосили смикнув іще, розриваючи сорочку до кінця. Жінка відвернула пополотніле обличчя.

— Не подобається? — запитав Стекляр і взяв її за підборіддя. — А мені, думаєш, подобається отут з тобою воловодитися? Будеш говорити?

— Я. Нічого. Не. Знаю, — чітко повторила підслідна.

— Не знаєш... То може, тебе солдатам віддати на забаву? У тебе є за що потриматися, — рука капітана спустилася від підборіддя вниз, торкаючись жіночої шкіри.

Жінка знову відвернула обличчя.

— Ну! — голос слідчого забринів від роздратування.

У цей момент за дверима почулися швидкі кроки і за ними пролунав стукіт у двері.

— Так! — відповів Стекляр.

На порозі стояв Мудрицький з текою в руках.

— Знайшов! — радісно видихнув він.

— Що знайшов?

— Ен Ха! — очі лейтенанта світилися від задоволення собою.

— Ага! — Стекляр виструнчився і застібнув комірець. — Ходімо, розкажеш, — він підійшов до дверей і визирнув у коридор. — Сержант, залишаю тобі Волошину. Всип їй як слід, поки я повернуся.

Рука, яка торкалася грудей підслідної, смерділа її потом, тому довелося довго відтирати шкіру носовичком.

Після прохолодного підвалу внутрішньої тюрми кімната слідчої групи здавалася лазнею. Стекляр зайшов першим і присів просто на стіл:

— Ну що, показуй, — наказав він.

Бібліотекар відкрив теку:

— Ніл Хасевич, художник, користується псевдонімами Левко, Рибак, Бей, Зот, Старий. Член так званої Української Головної Визвольної ради. Розшукову справу відкрито у 1944 році.

— І досі не впіймали?

— Ні. Мабуть, полювали за більшою рибою.

Стекляр гмикнув:

— Лейтенанте, я вам, здається, вже розповідав, що оця Визвольна рада — їхній головний сходняк. Як наша Верховна рада, тільки бандитська. Так що риба це велика, — він забрав у Мудрицького теку і почав гортати. — Хасевич... Рибак... Бей... Зот... Стоп!

Бібліотекар завмер, немовби ця команда стосувалася його. А Стекляр видобув хустку і витер спітніле чоло:

— Зачекай... Волошина, та, що я зараз допитував... У її справі згадується якийсь Зот. Чи не цей самий?

Лейтенант знизав плечима:

— Треба розпитати.

— Вона не скаже, — махнув рукою Стекляр. — Здохне, а не скаже. З нею вже два тижні працюють, а толку нуль. Я таких знаю.

Він витягнув з кишені портсигар, відкрив і простягнув Мудрицькому:

— Закурюй.

— Дякую.

Спробувавши від нервів цигарку після вогневого хрещення у криївці Буйного, бібліотекар швидко пристрастився до цієї справи і став органічною складовою оперативної групи. Стекляр припалив собі й молодшому товаришу та із задоволенням випустив велике кубло диму.

— Єдиний вихід — застосувати легендоване підпілля. Знаєш, що таке легендоване підпілля?

— Ні, — зізнався Мудрицький.

— Це наші люди, які діють під виглядом бандитів. Убивають, грабують, мордують.

— Навіщо?

— Хіба не зрозуміло? Щоб дискредитувати їх в очах селян і позбавити підтримки.

Бібліотекар здивовано підняв брови:

— А хіба в них є підтримка?

— Ще й яка! Ну а коли наші хлопці начеплять тризуби, прийдуть у село, повішають вчительку на смереці, ще й на грудях їй напишуть «Слава Україні», то сам розумієш, селянин від бандитів відвернеться. Бо він шанує вчителів.

— Хитро, — лейтенант схвально кивнув і затягнувся.

— А у випадку з Волошиною це буде виглядати так: ми влаштовуємо втечу, нібито випадково. Вона потрапляє до рук нашого легендованого підпілля і там розповідає все, що знає, бо вони для неї свої. Зрозумів?

— Ого! — лейтенант був у захваті.

— Звісно, це морока, — продовжував пояснювати Стекляр. — Тому з кожною сявкою цей номер виконувати не будеш. Але, судячи зі всього, наша Ніна Волошина, а точніше її знайомий Зот, того вартий. Правильно я міркую?

— Так точно! — акуратист Мудрицький плюнув у долоню і погасив у ній недопалок.

Стекляр розтер свій по підошві чобота.

А за три дні машина, що перевозила в’язнів з внутрішньої тюрми МҐБ до розподільника, несподівано потрапила у засідку бандитів. Почалася стрілянина та звичайна у таких випадках метушня, під час якої підслідній Ніні Волошиній вдалося втекти — конвоїр недостатньо міцно зв’язав їй руки, за що пізніше при розборі інциденту був покараний усною доганою.

Ніна ішла лісовою стежкою, розтираючи червоні від мотузки зап’ястки, коли назустріч їй з кущів вийшли двоє:

— Слава Україні! — сказав один із них.

— Героям слава! — відповіла Ніна, і серце її радісно затьохкало.

— Ти хто і звідки? — запитав другий з суворими очима.

— Домаха, — назвала своє бойове псевдо жінка. — Я втекла з тої машини, що ви обстріляли.

— Домаха? — повторив суворий. — Не чув. Доведеться тобі поговорити зі службою безпеки.

І згодом у лісовій землянці Домаха-Волошина розповіла усе — зокрема й про те, що цілий рік була зв’язковою керівника пропагандивної ланки, члена УГВР друга Зота. А хіба існував інший вихід, адже