Паперові солдати - Брати Капранови
— Теж мені, військова таємниця. — пробурмотіла ображена черговою причіпкою суворого провідника Устина. З усіх мешканців будинку він чомусь найбільше доскіпався саме до неї.
Черга Зота прийшла останньою. Устина поклала на лаву чисту білизну, рушник, підлила гарячої води і глянула на цинковані ночви. Як же він тут упорається на одній нозі? Поставила ослінчик у ночви, щоб було зручніше, перевірила мило, підняла очі — в дверях стояв Зот. Устина чомусь зашарілася — а може, це гаряча пара зіграла злий жарт:
— Якщо тре щось, гукніть, — сказала вона, відвела погляд і швиденько проскочила в сіни.
Художник зайшов до кухні, стукаючи протезом, потім завовтузився з одягом. Устина почула, як зашаруділа тканина, як по підлозі зачовгав чобіт зі здорової ноги. Вона підняла очі, побачила, що двері до кухні зачинилися нещільно і підійшла, щоб їх поправити. Підійшла та завмерла.
У щілину, що лишилися, було видно Зота. Він саме нахилився до своєї дерев’яної ноги щоб відв’язати її, і ця картина зупинила Устину. У цьому було щось нереальне — немовби він віднімав собі живу кінцівку. Дарма, що жінка вже звикла бачити протез у Зота, та й взагалі це було не в новинку, бо дід Гандрей вернувся з війни ще до її народження, тому інакше, ніж із одною ногою вона його бачила хіба на старій фотографії. Але тут було щось інше. Худе жилаве тіло, з-під блідої шкіри, яка рідко бачила сонячне світло, виступають ребра, лопатки на спині, немов невеличкі крила, і здорова нога, яка прийняла на себе усю, хай і невелику, вагу м’язів та кісток, саморобний костур під пахвою та потворна дерев’яга, до якої схилився Зот, — усе це сплелося в єдине ціле, наче саме воно разом і було живою істотою, а варто забрати одну складову — і все розпадеться на шматки.
Устина притулилася до одвірка, не в змозі відірвати очей від того, що бачила. Зот між тим відстебнув останні ремінці і одним рухом відірвав від себе частину — найпотворнішу, найнезграбнішу, але частину себе. Він стояв, спираючись на костур, і лівицею притримував свою дерев’яну ногу, яка тепер була зовсім окремою, неначе й не належала цьому чоловіку. Зот на мить втратив рівновагу, схопився рукою за лаву, і дерев’яга, відпущена на волю, упала на підлогу, загримівши об миски.
— Холера! — вилаявся він.
А Устина, сполохана цим звуком, відсахнулася, немовби хтось упіймав її на гарячому. Озирнулася — чи не бачить бабка Марта, але та, певно, пішла до криниці. Перевела подих, який, як виявилося, спинився, щоб не стривожити художника. Заплющилася, але перед очима залишався худорлявий чоловік на одній нозі і жилаве тіло, що шукало собі опори. Тоді знову зазирнула до шпарини.
Зот уже зовсім роздягнувся і тепер сидів у ночвах на ослінчику. Коротка культя на місці лівої ноги якось неприродно стирчала вгору, вона була червоною із синіми прожилками, і Устина відчула, що в ній піднімається хвиля жалю до цього чоловіка. Одразу захотілося допомогти, обгорнути його своєю турботою, прихистити, немов малу дитину.
На ґанку почулися кроки та стукотіння відер. Це верталася бабка Марта.
Устина відхилилася від шпарини і щільно закрила двері до кухні.
12
Чутки про те, що аніматор Білл Титла та модель Адрієн ле Клер закрутили роман, розповзлися по студії Діснея, мабуть, швидше, ніж закохані усвідомили свої стосунки. Фарбувальниці говорили про це з легкими заздрощами, колеги-художники — з іронією, властивою усім чоловікам, коли ідеться про почуття. І лише Арт Беббіт висловлювався прямо і категорично:
— Жінки і творчість несумісні! Подивися, на що ти перетворився!
Білл дивився і нічого страшного не бачив. Ну, почав трохи охайніше вдягатися, частіше голитися — що ж тут страшного?
— Це убиває мистецтво! — наполягав Арт. — Художник, який зосереджується на власній зовнішності, не встигає думати про свої твори!
Утім, коли справа врешті-решт природним чином наблизилася до заручин, Беббіт несподівано сильно перейнявся майбутнім ритуалом.
— Ти підібрав обручку? — запитав він у Білла.
— Так, приглянув у Гаррі Вінстона на Даунтауні.
— І як ти збираєшся її дарувати?
Білл знизав плечима:
— Ну як, звичайно. Замовлю гарне пакування, стану на одне коліно...
— Білле, ти ж художник! Ар-тист! — Беббіт вимовив це слово по складах, щоб підкреслити його велич. — Яку тебе тільки язик повертається вимовляти слово «звичайно»?
І зрештою, якщо кохання Білла з Адрієн і стало комусь перешкодою для творчості, то це Артові. Він тепер і години не міг працювати, щоб не виголосити нової ідеї:
— Слухай, давай ти вдягнешся Міккі Маусом, а обручку ми вдягнемо на хвіст.
— Тоді вже краще під хвіст, — огризався Білл.
— Або так. Сидите ви в ресторані, і раптом підбігає собака, а в зубах у нього — коробочка з обручкою. Га?
— Ну а якщо собака не послухається, ти за ним потім будеш бігати? А якщо розкусить коробку або ще гірше — вкусить Адрієн?
Розчарований Беббіт повертався до роботи, щоб за якийсь час спалахнути новою ідеєю.
— Вигадав! Білосніжка!
— Що Білосніжка?
— Уяви собі — вона кусає чарівне яблуко, а всередині обручка. Га?
— І ламає зуб. А ти потім оплачуєш дантиста, — Біллові важко було догодити. — І потім, як ти засунеш обручку в яблуко?
— Ну тоді у банан, шкірку можна заклеїти, — не здавався Беббіт.
— Ти хочеш, щоб я подарував коханій банан?
— Ні, не годиться. Тоді запроси її пограти у більярд, а під биток підклади обручку. Вона вдарить — і опля!
— Адрієн не грає у більярд.
— А у що вона грає?
— У крепс.
Знову пауза. Зате зранку цілий феєрверк ідей:
— Зав’яжи на обручці нитку і непомітно опусти їй за викот сукні.
— Як ти це собі уявляєш? Непомітно залізти дівчині за викот?
— У мене є знайомий фокусник, він тебе навчить.
— А можна щось простіше і пристойніше?
—
