Паперові солдати - Брати Капранови
— І вона його буде облизувати?
— У пляшку з шампанським. Офіціант наливає їй — опля!
— Пляшка закоркована.
— Хай офіціант відкриє і підкладе.
— Обручка не пролізе у горлечко.
Це нагадувало гру у пінг-понг. Арт все подавав і подавав, а Білл відбивав його закручені подачі однією фразою.
— Ти скептик, — сварився Арт. — Як скептик може малювати мультфільми?
Але одного дня він без жодного слова підійшов до Біллового столу, витягнув з кишені шматочок кіноплівки і підпалив його. Целулоїд загорівся високим полум’ям і видав характерне шипіння.
— Ти хочеш спалити студію? — поцікавився Білл.
— Я хочу тебе оженити. Щоб ти нарешті міг зосередитися на творчості.
— Я?
— А хто ж?
— Еге. І для цього ти палиш плівку?
— Точно. Дивися, ми загортаємо твою обручку у кіноплівку. Це символ. Бо ти працюєш у кіно.
— Ну і? — Білл розумів, що це ще не все.
— Кажеш їй, що хочеш показати їй новий мультик, кладеш плівку на стіл, а потім начебто ненавмисне її підпалюєш. Виходить феєрверк, а під ним — обручка.
Білл замислено подивився на друга.
— Феєрверк? Це має спрацювати.
— Геть сумніви! З тебе обручка. Пакування я беру на себе.
Вирішальний день настав за тиждень. З огляду на французьке походження Адрієн Білл запросив її у «Коулс», що славився своїми французькими соусами. Коли він попросив офіціанта принести порожню тарілку і виклав на неї моток плівки, дівчина здивувалася:
— Що це?
— Мій найкращий фільм.
— І як ми його подивимося?
— Зараз побачиш.
Білл потягнув на себе перші кадри, чиркнув сірником, роблячи вигляд, що збирається у його світлі показати щось коханій, тоді ніби з необережності підніс вогонь надто близько до плівки. Все спрацювало так, як і розраховували — целулоїд зайнявся миттєво. Адрієн ахнула від несподіванки. І Білл зрозумів, що справив враження.
Але Беббіт у пориві натхнення, певно, перестарався і накрутив на коробочку з обручкою забагато плівки — за мить полум’я на столі спалахнуло не на жарт, язик його піднявся дюймів на десять, так що Білл навіть почав дмухати, щоб задути його. Та де там — плівка горить швидко і потужно. Запахло димом. Білл безпорадно заозирався, коли раптом офіціант, що опинився поруч, вилив на целулоїдне багаття келих вина, що його ніс клієнтам. Полум’я трохи вгамувалося, і тоді Адрієн з Біллом і собі стали поливати його вином із власних келихів.
Спільними зусиллями пожежу вдалося загасити.
— Містере, чого це вам спало на думку розпалювати багаття? — запитав офіціант.
— Ми ненавмисне, — запевнила Адрієн.
Вона теж була шокована, але вдало приховувала емоції.
— Але за вино вам доведеться заплатити.
Офіціант взявся прибирати зі столу наслідки пожежі, однак Білл зупинив його. Він спробував витягти з недогорілої купи свій подарунок, утім це виявилося справою нелегкою. Врешті, дуючи на обпалені пучки, він видобув з попелу підгорілу і намоклу оксамитову коробочку, відкрив і простягнув Адрієн:
— Ти вийдеш за мене?
— Якщо ти пообіцяєш, що не спалиш наш дім.
І вони поцілувалися, як ніколи до того дня — ніжно та пристрасно.
Весілля — це великий клопіт, але й велике шоу. Тим паче, що дружки молодої були моделями, а дружба молодого — художниками. Старі Титли — Петро з Марією — приїхали з Коннектикуту за тиждень до події, щоб познайомитися з нареченою та майбутніми сватами. Адрієн одразу сподобалася мамі, батько ж бурчав, бо волів невістку-українку. Підготовка до свята перетворилася на веселу метушню, що тривала цілоденно й ціловечірньо, аж поки розпочалася власне церемонія, на якій, як і годиться, нареченій під ноги кидали пелюстки квітів, матері молодят синхронно витирали очі, дружба по-гусячому ґелґотіла та запрошувала дружок танцювати під запальний джаз чорношкірих музикантів. Звісно, це коштувало недешево, але врешті-решт художник Діснея — це не робітник з автосервісу, а модель — не ткаля з фабрики. Статус зобов’язує.
— Ой, боюся, гості залишаться голодними. Що про нас скажуть? — турбувалася Титла-мати, дивлячись на скромно, як на українське око, накриті столи.
— Маріє, це ж американці. Вони п’ють без закуски, — заспокоював її Титла-батько.
Білл, станцювавши обов’язкові для молодого танці, вмостився на поручнях сходів, видобув з кишені блокнот і олівець та заходився робити начерки усіх, кого бачив — танцюристів, музик, офіціантів. Адрієн підійшла і зазирнула через плече.
— Що там у тебе?
— Дивись, який бородань, — похвалився Білл, вказуючи на чорнявого бородатого гостя, який азартно поїдав смажене м’ясо. — Викапаний Стромболі, правда?
— А Стромболі це хто, пробач?
— Це з «Піноккіо», господар усіх ляльок. Я ж тобі розповідав про наш новий проект.
— А-а! — Адрієн кивнула і повернулася до дружок.
— Він малює? — здивовано запитала Клер, головна і найближча подруга. — На власному весіллі?
— Здається, єдиний спосіб відволікти його від малювання — це стати на порозі голою, — зауважила Адрієн, і всі дівчата засміялися.
Ввечері після забави, коли молодят оплесками проводили до спеціально прикрашеного готельного номера, Адрієн найперше скинула з ніг туфлі.
— Боже, яке щастя! — зітхнула вона.
— Я теж дуже щасливий, — зізнався Білл.
— Не вірю, — посміхнулася Адрієн. — Ти ж не ходив цілий день на підборах. Чоловіче! — вона подивилася йому в очі.
Він обійняв її двома руками.
— Що, дружино?
— Поцілуй мене, — чи то попрохала, чи звеліла вона, а втім, у такій ситуації прохання мало відрізняється від наказу, і він поспішив скоритися.
Вони цілувалися, поки забракло повітря, а потім вона сказала:
— А тепер як чоловік починай виконувати свій подружній обов’язок.
— Охоче! — він підняв її та зробив крок до розкішного ліжка.
— Ні! Не цей. Зроби те, що жінка сама не може.
Білл дещо розгубився:
— Так я ж наче й збирався...
Вона посміхнулася, зняла його руки зі своєї талії й обернулася спиною.
— Ну!
Він знову обійняв її та притиснув до себе. Вона деякий час стояла, насолоджуючись обіймами, а потім сказала:
— Сукню розстібни!
— Тобто? — не зрозумів Білл.
— Там гачки на спині. Я до них не дістану.
— А-а! — засміявся він і почав шукати застібку.
— Це — те, що жінка не може зробити сама.
— Невже? А я думав...
— Усе по черзі.
Коли він нарешті впорався з останньою защіпкою, Адрієн спритно вислизнула
