Паперові солдати - Брати Капранови

— Що, хазяйка, бандитам обід готуєш? — замість привітання запитав Маркелов і, відсунувши жінок, зайшов у хату.

Низька, півтемна кімната без стелі, стріха під бальок, глиняна підлога, стіл, пічка. На запічку охкає стара баба. У пічці й справді щось готується. Капітан Маркелов одним поглядом оцінив побачене і наказав:

— Лейтенант, відведи цих двох до начальника, хай іще раз допитає. І гукни мені когось із наших, ми тут пошукаємо.

Осмілілий бібліотекар підштовхнув господиню прикладом:

— Пшла! — Тепер, коли очікування невідомого нарешті змінилося діями, він відчув натхнення.

Маркелов уважно оглянув стіни, вікна, зазирнув на пічку, щоб пересвідчитися, що там і справді баба, а не перевдягнутий бандит. З двору до кімнати зайшли двоє оперативників.

— Візьми шомпол і потицяй у стіни, — наказав Маркелов одному з них, а сам видобув з пічки величеньку пательню, у якій шкварчало м’ясо, та поставив її на стіл.

Другий оперативник одразу схопив найжирніший шмат і, обпікаючи пальці, почав їсти. Маркелов уважно оглядав пальник.

— Щось знайшли? — на порозі стояв Мудрицький.

— Ще ні. Але ти не уявляєш, на які хитрощі вони ідуть, щоб замаскувати вхід у бункер.

— А кому це стільки м’яса насмажили? — поцікавився уважний бібліотекар і за прикладом товариша теж вхопив собі кусень.

Маркелов обернувся:

— Гм, і справді. Жінка, дочка і стара баба, а сковорода, неначе на взвод.

— І білизна чоловіча на дворі сушиться, — додав Мудрицький, не припиняючи жувати.

— Білизна? — Маркелов раптом зірвався з місця і вискочив на ґанок. — Інструктор! Собаку сюди!

Собаку запустили на дворі — винюхувати вентиляційний отвір. Бо якщо тут є бункер — а Маркелов у цьому вже не сумнівався — то має бути вентиляція. А де вентиляція, там запах. Ще двох оперативників він відправив оглянути господарство — сараї та хліви. Невдовзі собака загавкав і почав лапою шкрябати землю побіля стіни землянки.

— Що там?

Капітан зробив кілька кроків уперед, і це врятувало йому життя. Тому що наступної миті у хаті пролунав вибух, полетіли шибки, а за ними у вікно, з рамою на своїй довгій шиї вилетів бібліотекар. Він впав просто посеред двору і залишився нерухомим, а хата ожила пострілами — буквально з кожного вікна назовні стирчав ствол, який поливав подвір’я кулями. Собака заскавчав і пустився навтьоки, інструктор втиснувся у стіну поруч із Маркеловим, і тільки тут бійці, які стояли в оточенні, почали стріляти у відповідь. Заговорив кулемет, стіни землянки здибилися кульовими отворами.

Опинившись між двома вогнями, Маркелов впав на землю і перекотився подалі від вікон. Деякий час довелося лежати, буквально не піднімаючи голови — адже кулі свистіли просто над землею, одна навіть збила кашкета. Зрозуміти перебіг бою можна було лише на слух.

Зчинивши рейвах серед емґебешників, бандити вирішили іти на прорив. Вогонь перемістився на іншу сторону, захищену від кулеметного вогню, там лунали крики, тупіт та тріскотіння пострілів. Кулемет затнувся, вичерпавши стрічку, але щойно Маркелов підняв голову, він заговорив з новою силою. Утім зрештою кулеметник зрозумів, що супротивник не відповідає, та припинив стріляти — а може, це розпорядився начальник відділку, що, як і годиться справжньому керівництву, спостерігав за боєм із безпечної відстані.

Проте досвідчений Маркелов усе одно не поспішав підводитися, щоб не провокувати своїх на нові постріли, бо хто його знає, що їм там примариться. І лише коли на подвір’я спустилися бійці з автоматами, капітан зміг сісти і потягнувся за цигаркою. Інструктор-собачник стогнав попід стіною — певно, його зачепило. Мудрицький лежав без руху з віконною рамою на шиї.

Бійці обережно зазирнули до хати, потопталися на порозі, перемовляючись, потім зникли за рогом.

Маркелов у кілька довгих затяжок скурив першу цигарку і від неї одразу прикурив наступну.

— Міш, — почув він раптом знайомий голос.

Підняв голову — на дворі все ті ж, — собачник попід стіною та нерухомий бібліотекар.

— Мі-ша! — почулося голосніше.

— Що-о? — так само упівголоса відгукнувся Маркелов, не розуміючи, де співрозмовник.

— Вони пішли? — запитав той самий голос.

— Хто? — Маркелов озирався, намагаючись встановити джерело звуку.

— Бандити, — це прозвучало зовсім пошепки, немовби з останніх сил.

— Пішли.

— Точно?

І раптом нерухоме тіло бібліотекаря здригнулося, а наступної миті вже підскочило на рівні.

— Лейтенант! Ти живий?

— Та начебто, — Мудрицький обмацував себе, немовби перевіряючи комплектність.

— Вікно зніми, — зауважив капітан і нервово хихотнув.

— Яке вікно? — лейтенант намацав раму на шиї, потім одним рухом зняв її та викинув геть. — А ти як?

— Нормально, — плюнув на землю Маркелов.

Десь вдалині лунали постріли, бій відкотився до лісу.

Бункер виявили у горбі за стіною землянки, він був повний документів та агітаційних матеріалів. З шістьох бандитів, які переховувалися там, двом вдалося втекти — четверо, з них одна жінка, полягли під вогнем кулемета. Начальник Клеванського відділку, який врешті-решт наважився вилізти з машини, скомандував скласти тіла попід стіною. Він голосно роздавав розпорядження, лайкою підганяючи підлеглих і прикомандированих.

Оглядаючи зброю, обладнання та стоси паперів, що їх солдати передавали з темного лазу нагору, Маркелов розумів, що цього разу натрапили на крупну рибу. Може, навіть саме на ту, що на неї полювали останні місяці. Начальник Клеванського відділку МҐБ уважно вивчав обличчя загиблих, щось шепотів, немовби пригадуючи, потім розстібнув навіщось одному комір і розірвав сорочку. А тоді, уважно оглядівши тіло, врешті видихнув:

— Він!

— Художник? — одразу підхопився Маркелов.

— Краще! — задоволено посміхнувся начальник. — Буйний. Ватажок. Надрайонний провідник, як у них це називається. Багато мені крові попив, гад!

Маркелов зітхнув:

— Жаль. В смислі, добре. Але усі папери звідси я забираю у розпорядження нашої слідчої групи. З іншим самі розберетеся. Мудрицький!

— Я!

— Збирай усе та складай в мотоцикл. Опис зробимо в управлінні.

І дивлячись, як той любовно схопився за папери, пробурчав через губу:

— Бібліотекар...

11

Зот акуратно складав порізьблені дошки у горщик, але вони вперто не хотіли вміщатися — то одна стирчала назовні, то друга не влазила. Устина, яка мовчки спостерігала за його спробами, похитала головою і видобула з-під лави величезну посудину:

— Візьміть краще золінник.

— Дякую, — Зот акуратно по одній виклав дошки на стіл, а потім так само ретельно та уважно