Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

Генріху було шістнадцять, Роберту чотирнадцять, Констанції тринадцять, Філіпу, в якого було ім‘я старшого брата, що загинув, дванадцять, Петру ледь виповнилося одинадцять.

Я посміхнулась їм, всі дисципліновано вклонилися.

Їхня мати, Аделаїда, ще не повернулася в Париж. Вона стверджувала, що затримується, бо розпоряджається нашими незліченими шлюбними подарунками.

-- Це моя королівська охорона, -- вказав мені Людовик. – Тьєррі де Галеран, секретар мого батька, а зараз мій найвірніший друг.

Галеран був з тих людей, чия слава їх випереджає. Він був хрестоносцем і повернувся зі Святої Землі кастратом. Історія була заплутаною. Одні твердили, що він став кастратом від холоду, повертаючись зі Святих Місць його люди загинули під час снігової бурі, й тільки він вижив, але не весь. В нього відмерзли частини тіла і він поховав їх разом зі своїми товаришами.

Інші аквітанські коти прислали мені більш фантастичні й збуджені звіти, в яких йшлося про гарем і викрадення еміром, і що коли його кастрували, то змусили стерегти жінок, поки з чиєюсь допомогою йому не вдалося втекти.

Байки чи ні, Галеран був з тих, хто не потребував жодних легенд, одного його вигляду вистачало, щоб вночі вам снилися кошмари.

Він був здоровенний, як віл, плечі ширші навіть ніж в Людовика, білий плащ і червоний хрест хрестоносця. Колючий погляд, порожній і холодний. Його очі зраджували професійного військового, були позбавлені життя, але все бачили. Вилиці високі й гострі. Було неможливо визначити його вік, здавалося, він був одним з тих старців, яких ніколи не залишає енергія.

Члени королівської охорони були природними ворогами моїх аквітанських котів, якщо їх вдавалося викрити. Багатовікова війна з підступними сутичками, що ніколи не закінчувалися добре. В усьому Іль-де-Франсі королівська охорона славилася своєю жорстокістю: Товстий король надав їм повну свободу у виборі методів, вони об‘єднували в собі найгірших забіяк, що сліпо слухалися Галерана і його правої руки – Жільбера.

Найбільш стримані називали Жільбера громом. Найбільш чесні – справжньою людиною-монстром. В корчмах розповідали, що Жільбер, відколи повернувся з хрестового походу, де врятував Галерана, то вбивав невірних голими руками або копняками. Інші, перехрестившись, стверджували, що він міг поламати людські кістки на дрібні шматки.

Я поглянула на нього і він кинув на мене злий погляд.

Я бачила тільки людину одержиму люттю. Гален визначив би в нього сангвінічний темперамент. Рум‘яний, дуже худий, з рельєфними м‘язами, весь на нервах, з виснаженими щоками й густими вусами. Він жував якусь траву і виплюнув її коли я проходила повз нього.

“В Галерана холодна голова, а в Жільбера – гарячі кулаки”, відмітила я собі.

Смертельне поєднання.

Поки що, на свою біду, я не знала наскільки смертельне.

15 Спальня королеви

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1137

Я зіщулилася, все через крижану сирість нічного подвір‘я.

-- Заходьте, Ваша Величносте, -- поквапився Людовик. – Я покажу Вам свою і Вашу спальні.

-- Ми не будемо ділити спальню? – запитала я здивовано.

-- За звичаєм король отримує в спадок покої свого батька, а мій волів спати сам. Моя мати відпочивала в королівській спальні, через одні двері. Ми будемо близько і завжди зможемо спілкуватися.

Я кивнула і пішла за ним. Палац не був підготовлений до північного клімату. На вікнах не було віконниць, через них віяло холодом.

-- Вибачте погане виховання королівських домашніх тварин, на мій погляд, їм давали надто багато свободи, -- промовив він, обходячи чисельні екскременти собачок, що блукали коридорами.

Підлога аж просила мітли, в кутах, як в якійсь стайні, валялася солома. Майже не було ніяких декоративних елементів, крім поодиноких відчинених і хистких скринь – жодних меблів.

Я вийшла заміж за бідного спадкоємця бідного королівства. То й палац його, звісно, теж бідний. В ньому бракуватиме тепла і кольорів бракуватиме. Але я була невибагливою, не дивлячись на те, що зростала оточена розкішшю. Я знала, що ніщо не зрівняється з Аквітанією, з домом, де я народилася і виховувалася. В день, коли я запланувала вийти заміж за Капетинга, я змирилася, що на початку мене буде оточувати бідність; це була найменша з моїх жертв.

“Я при дворі в Парижі, на крок ближче, щоб довідатися, що з тобою зробили, батьку”, подумала я.

Людовик відчинив двері в королівську спальню, мої майбутні покої, мій маленький всесвіт, моє особисте королівство.

-- В мене для Вас кілька подарунків, сеньйоро, -- оголосив він, зачиняючи двері.

-- Тепер, коли весь світ залишився за порогом, можеш знов називати мене Елеонорою, -- відповіла я, вперше звертаючись до нього на ти.

-- Розчарована? – поцікавився він.

-- Я знала, що це не Аквітанія. – Мені було більше боляче за нього, ніж за себе.

-- Яке полегшення, що ти не зіпсована панночка і не виміщаєш на мені свою злість.

-- Тебе виховували, як другого сина, який повинен був стати ченцем. В чому твоя вина, що ти отримав у спадок бідне королівство? Не звалюй не себе більшого тягаря, ніж вже несеш. Я пристосуюся без проблем, -- збрехала я, обходячи кімнату в пошуках чогось дуже конкретного.

Адамар мала знайти спосіб зв‘язатися зі мною, не привертаючи зайвої уваги й не відкриваючи наші родинні зв‘язки. Вона завжди так чинила. Але навколо мене не було нічого особливого: величезний розпалений камін, в якому лежали дрова, на дерев‘яній полиці купа свічок, кілька канделябрів на ніжках, скриня з моїм одягом, вмивальний таз з полірованим дзеркалом, два крісла біля вікна і ліжко.

-- Я наказав, щоб тобі принесли ковдри, найкращі, які тільки знайдуть. Ще літо, але деякі ночі холодні. А ще я велів, щоб кожного дня тобі приносили гілку лаванди, відчуваю – це твоя улюблена рослина… А, і якась з твоїх служниць хотіла залишити тобі дошку, вкриту бджолиним воском. Я зауважив, що ти ласунка