Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

-- Ви підозрюєте мене, хай Вам чорт, -- промовила я розлючено. – Ви підозрюєте, що я відправила вбивць, щоб отруїти Вашого батька.

-- Завжди розповідали, що в Аквітанії залишилися відьми, отруйниці з древнього Риму. Що аквітанки вивчали їхні вміння, і що їхні роди вціліли до наших днів.

-- Я теж читала Плінія Старшого, -- відповіла я. – Це тільки легенди франків, щоб лякати дітей. Я запитаю Вас тільки раз: Ви підозрюєте мене?

-- Звісно, що підозрюю.

-- Це говорите Ви чи хтось з Вашого оточення говорить за Вас?

Невдоволений, Людовик відійшов від вікна.

-- Я залишаюся Молодим королем, для Вас я тільки це. Мені вже сімнадцять років, але Ви продовжуєте недооцінювати мене.

Він мовчки дивився на мене. Я знала, що він приймав рішення, можливо, він мав рацію і вже мислив, як король. Далекий король, що дивився на мене, як дивляться на ворога.

Він направився до скрині, де зберігався одяг, який він повинен був одягнути наступного дня. Витягнув кинджал.

-- Цього буде достатньо, -- сказав він мені. – Не бійтеся, ходіть до ліжка.

“Не бійтеся…”, ці самі слова промовив його дядько, коли затягнув мене під міст на Гаронні. “Не бійтеся, маленька герцогине.”

Я вдала, що покірно послухалася, підійшла насторожено, було достатньо одного мого крику, щоб підняти на ноги Тайбура, готового, я була впевнена, захищати мене з другого боку дверей.

Два мертвих королі за одну ніч.

Забагато, як на Францію, забагато також, як на герцогиню Аквітанську. Буде оголошено війну, васали короля Франції нам цього не пробачать. Повинен бути якийсь інший вихід.

Я підійшла до ліжка, він чекав, сидячи з гострим кинджалом в руці.

-- Дайте мені Вашу ногу, -- наказав.

Я простягнула, простягнула голу ногу, він взяв її в руки і вбив кинджал під щиколоткою.

Потекло кілька крапель крові, Людовик поклав мою ногу посеред ліжка. Кров намочила простирало.

-- Виглядає достовірно? – запитав він мене. – Ви були присутні на більше verba de futuro ніж я.

-- Так, виглядає достовірно.

-- Тоді прикрийте рану. Зможете самі вилікувати? Я не хочу, щоб Вас оглядав якийсь лікар; при дворі в Парижі всі патякають язиком, і не кажіть мені, що придворні в Аквітанії більш стримані. Всі патякають, -- повторив він.

-- Ніхто не зауважить, як вона загоїться, не переймайтеся.

-- Хочете поспати? – запитав.

-- Тільки якщо Ви заховаєте кинджал в скрині.

Людовик послухався, а тоді, вже неозброєний, підійшов до дверей. Ледь прочинив їх.

-- Подружній обов‘язок виконано, -- промовив він голосно. – Завтра фрейліни можуть забрати доказ. Йдіть спати. Нас чекають в Парижі, похорони й коронація.

Він знов зачинив двері й одна за одною задув всі свічки розкладені по кімнаті.

-- На добраніч, сеньйоро, -- сказав він у темряві, коли закінчив.

-- На добраніч, сеньйоре, -- відповіла я, лягаючи в ліжко.

Але я не спала, та й він теж.

Я повторила за Посібником життя герцогів Аквітанських: “Коли трапиться щось неймовірне, неочікуване і незрозуміле, запитай себе: Кому це вигідно?”, написане одним з моїх прапрадідів.

Те, що батько помре в тридцять вісім років у Компостелі було неймовірним. Кому це вигідно?

Те, що король Франції загине невдовзі після шлюбу сина з найбагатшою спадкоємицею в християнському світі було незрозумілим. Кому це вигідно?

Протягом кількох місяців Парка забрала двох наймогутніших в цій частині світу чоловіків. І жорстоко познущалася над їхніми тілами, навіть залишила два однакових трупи.

Кому вигідна ця чума, яка діяла тільки на королів і герцогів? І всі відповіді вели мене до одного імені.

14 Легенди про кастратів

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1137

Було літо, але здавалося, що всередині мене був січень. Падав дрібний дощ і в небі відмовлялося з‘являтися сонце. Хмари були низькими й сірими, немов їх пригнічувала вода, яку вони в собі несли.

-- Це набережна Орфевр, -- повідомив мене турботливий Людовик. – На острові Сіте в нас дві фортеці, що захищають нас: Малий Шатле на лівому березі й Великий Шатле, яка захищає великий міст.

Я поглянула на правий берег Сени, десятки маленьких човників маневрували, щоб не зіткнутися між собою і не перевернути свої кошики. Знову річка оточувала мій майбутній дім.

-- Це торговці водою, -- сказав він мені, дивлячись у віконце в нашій кареті. – Зараз літо, але це Париж, він ніколи не буде таким сонячним, як Аквітанія. В усякому разі не всі дні такі сумні й сірі, повірте мені.

-- Не переймайтеся, сеньйоре, -- відповіла я. – Навіть королям сонце не підвладне.

Людовик вдячно посміхнувся. Він був таким спокійним… і, признаю, його присутність заспокоювала мені нерви.

Дні, що минули під час подорожі з Бордо в Париж, були спокійнішими, ніж наша шлюбна ніч. Інколи ми розмовляли, інколи мовчали, але між нами виникла якась спокійна близькість, хоча я бачила, що він був стурбованим.

“Невже моє майбутнє буде таким жахливим?”, подумала я, побачивши його погляд, що слідкував за моїми жестами.

Коли я виходила з карети, Людовик запропонував свою руку. Один з солдатів, швидко і мовчки, підклав пеньок оливкового дерева, щоб я могла злізти, що я й зробила, приховуючи розпач при виді своєї нової домівки.

Королівська резиденція не мала нічого спільного з нашими замками в Пуатьє чи Бордо. Це була груба і міцна, майже вульгарна будівля. Каміння замку де ла Сіте було вологим, а кути й сходи поросли мохом.

У внутрішньому дворі нас чекала прислуга і, як я відразу здогадалася, мої нові родичі: брати Людовика.

Чотири хлопці й дівчинка, всі Капетинги зі світлим волоссям