Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

-- Тільки не філософствуйте, Адамар, -- перебила я її нервово.

В мене теж було враження, що за нами стежать. Я спостерігала за всіма обличчями, чи вони не повторюються, ловила погляди, чи вони бува не ворожі. З Адамар я почувалася в безпеці, проте ми обоє були насторожі на тому французькому ринку на правому березі Сени.

-- Все може вбити: вода, пшениця, земля… У відповідній кількості кожен елемент може перетворитися на зброю.

-- Пшениця, кажете? Пшеницю можна знайти як в Компостелі, так і в Парижі. Невже вона отруйна у великих кількостях?

-- Ні, якщо тільки якийсь дурень не сплутає її з житом, на якому паразитують пурпурові ріжки. Я мала на увазі не з‘їсти її. Пам‘ятаю після жнив одного чоловіка засипало пшеницею: вони обставили це як нещасний випадок, але його брат, який завжди заздрився на його землю, скористався тим, що той заснув в канаві поряд з дорогою і висипав віз пшениці на бідолаху, який задушився нездатний видобутися зі смертельної пастки. Брат вдавав, що не бачив його, плакав перед владою, щоб йому пробачили. Я йому не повірила, знала, що він заздрив брату ще з дитинства. Таким чином, користь якої він добивався, пшениця, стала також знаряддям братовбивства. І так само я думала, що немовля, яке поцілував Ваш батько, інша жертва, перетворилося в знаряддя вбивства. А ще існує сіль, невинна сіль. Ваш дідусь розповідав мені про певну смерть, “смерть від солі” або “білу смерть”, про яку він довідався під час хрестового походу. Шістнадцять ложечок солі достатньо, щоб вбити когось вагою шістдесят шість кілограмів. Достатньо зв‘язати засудженого і змусити його з‘їсти сіль. Жодне тіло такого не витримає. Водою теж можна вбити, катування краплинами води, яке застосовують в інших королівствах дуже просте і дуже ефективне: достатньо змусити засудженого випити сім глечиків води, щоб вбити його. Римляни робили це ще жорстокіше: вони перев‘язували член ворога мотузкою, щоб він не міг помочитися і змушували його пити, доки в нього не лопав сечовий міхур.

Несподівано Адамар замовкла і поглянула в інший бік.

-- Йдіть, доню, -- пробурмотіла вона, не дивлячись на мене. – Я впізнала одне обличчя, і це не обличчя друга.

-- Де? – запитала я.

-- Не дивіться на мене! Купіть щось і йдіть. Я продовжу копати, але нас більше не можуть бачити разом, поки я не з‘ясую звідки виходить небезпека. Довіртеся мені, я знайду вбивцю Вашого батька, мого коханого племінника. А тепер йдіть, Ліє.

Я повернулася і послухалася, моє серце калатало, мов навіжене, я була мертва від страху, бо Адамар нічого не боялася, це до неї я зверталася, коли щось затуманювало мені розум, або коли мене охоплював гнів і я не могла приборкати мантікору.

Але вона була налякана, Адамар була налякана, і це було новим для мене.

Невдовзі я підійшла до палацу, сховалася за кількома возами з сіном, що заїжджали на подвір‘я і дісталася, задихавшись, до невеличкого садка королеви.

Я не могла піднятися по кручених сходах. Прямо попереду мені перетнули шлях похмурий Галеран і стриманий король Франції.

18 Початківець

ЕЛЕАНОРА

Париж, 1137

Без виправдань, в грубому одязі служниці й з калатаючим серцем. Кепська справа. Галеран мав на собі охайний білий плащ тамплієра, його чоботи були чистенькими. “Отже, це не він стежив за нами на ринку”, зробила я висновок. Може його брат Жільбер?

-- Ми стривожилися, зауваживши Вашу відсутність, Ваша Величносте, -- обізвався нарешті Людовик.

-- Існує якийсь закон, що забороняє королеві виходити з палацу?

-- Це не заборона, а розсудливість, -- промовив Галеран суворим голосом. – Король Франції та його королева повинні завжди бути під захистом королівської охорони.

-- Отже, я полонянка в цьому будинку?

Людовик глянув на мене, він мав такий поважний вираз обличчя, що, здавалося, постарів на кілька років.

-- Мені дивно Вас чути. Ви говорите про свободу так, наче вона можлива в нашому світі.

-- Раз я вже знаходжуся в безпеці в садку королеви й в товаристві свого чоловіка, короля Франції, можете попросити Вашого секретаря, благородного Тьєрі Галерана, нехай залишить нас, щоб ми могли продовжити нашу мирну розмову? – запитала я, змінюючи стратегію.

-- Галеране, залиште нас самих, -- наказав Людовик монотонним голосом.

Велетень-кастрат здійняв свої гострі вилиці до неба і мовчки пішов.

-- Ходімо в мої покої, -- попросила я свого чоловіка, коли ми залишилися самі.

Побачивши, що в цьому дворі навіть каміння мало вуха, мені хотілося якогось безпечнішого місця, ніж мій невеличкий садок.

-- То ти себе відчуваєш полоненим королем? – запитала я його, коли ми прийшли в мої покої і я зачинила за собою двері.

-- Кожної секунди, з кожним подихом. Звісно, що так. Всі мої дні – один суцільний обов‘язок. А ти як жила в Аквітанії? Тобі подобалося бути тим, ким ти була?

-- Звичайно. Звичайно, що мені подобалося моє життя і мої обов‘язки.

Він поглянув на мене захоплено, трохи недовірливо, і зовсім без заздрощів.

Я була готова побитися об заклад, що для його чуйної душі заздрощів не існувало.

-- Хтось, хто насолоджується життям… Я вислухав сотні сповідей і ніколи не зустрічав цього складника: насолода, задоволення, щастя. Боже! Не хочу, щоб ти втратила це сяйво, але тут, в Парижі, ти вже почала його втрачати. Твоя шкіра вже не така смаглява, як в Аквітанців, за короткий період вона стала цитриновою, але це ще не все, дикість в очах, блиск волосся…

-- Це через вологість.

-- Не вдавай легковажну зі мною, не роби цього, благаю. Не недооцінюй мене аж так. Що ти насправді робила на ринку?

Я вперше опустила голову. Він мав рацію, я вдавала, що не бачу, який він.

-- Інколи я втікаю від себе, в Аквітанії