Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

-- Чому в Сен-Дені, якщо там триває ремонт і він триватиме вічно? – поцікавився Людовик.

-- Перед поїздкою на Ваш шлюб я наказав прелату Сен-Дені залишити відкритим склеп справа від головного вівтаря. Я Вам нічого не сказав, щоб не засмучувати в такий щасливий для Вас день, але подумав, що Ваш батько буде радий спочивати поряд зі своїм первонародженим, нещасним Філіпом. І я знаю, що Ваше серце любить наше абатство більше, ніж будь-яке інше місце в цьому світі, сподіваюся, Ви сприймете рішення Вашого скромного слуги як безкорисну жертву Вашому роду.

“… і таким чином підтвердите, що абатство Сен-Дені – пантеон французьких королів, з усіма вигодами, які принесе паломництво всіх франків, щоб стати на коліна перед могилою свого улюбленого короля Людовика VI”, закінчила я за нього подумки. Сюжер любив короля, я бачила це по його обличчю, спотвореному новиною про його смерть, але він був вмілим і спритним політиком, і я почала розуміти, що він кохав закритий всесвіт свого улюбленого абатства більше, ніж будь-що в світі поза межами цього маленького королівства тиші.

-- Вирушаймо, -- втрутилася королева-вдова. – Нехай починають вантажити всі шлюбні подарунки в карети з супроводом, я хочу, щоб вони без інцидентів прибули в палац де ла Сіте.

-- Є ще одна справа, яка вимагає негайного вирішення, Ваша Величносте, -- швидко промовив Сюжер. – Я так розумію, що потрібно буде переночувати в якомусь безпечному місці, і фортеця Тайбур здається цілком відповідною для цього, але…

-- Говоріть, Сюжере, -- наказав Людовик.

-- Життєво необхідно ще цієї ночі підтвердити Ваш шлюб в очах Церкви, -- прошепотів він.

-- Перед Богом ми вже чоловік і жінка, ми промовили слова присяги й обмінялися каблучками, -- відповів новий король.

-- Слів присяги недостатньо, Ви повинні виконати подружній обов‘язок, -- наполягав той.

-- Ви вимагаєте консумації шлюбу при свідках? – перепитав Людовик чи то недовірливо, чи то збентежено.

-- Не я, -- відповів абат солодко. – Це Бог і Франція вимагають цього в нашій непевній ситуації. Ви не можете ризикувати, що Ваш зв‘язок не вважатиметься цілковито законним в усіх відношеннях.

-- Слова, слова і ще слова, -- перервав Тайбур. – Ви можете обговорити подробиці під час поїздки, що чекає на нас. Рушаймо.

Нечисленний ескорт торував нам шлях. Сюжер їхав верхи поміж Людовиком і його матір‘ю. Інколи вони щось бурмотіли, інколи скорботно мовчали.

Так я покинула Бордо, під покровом плаща, вночі, без смолоскипів, які б вказували дорогу, ледь встигши попрощатись з сестрою Алісою, дядьками й васалами.

Залишивши позаду знайомий мені світ.

13 Королівське ложе

ЕЛЕОНОРА

Замок де Тайбур, 1137

Через кілька годин, в чужому замку, перед імпровізованим шлюбним ложем, Сюжер, Жоффруа де Ранкон, сеньйор де Тайбур, Людовик і я дивилися на ліжко так, наче воно от-от нас всіх проковтне. Фрейліни й пажі переодягнули нас, з цієї нагоди Людовик і я були одягнені тільки в нічні сорочки.

Важку тишу порушив Сюжер.

-- Потрібно починати. Завтра нас чекає дуже напружена подорож в Париж.

-- В Аквітанії так справи не робляться, -- перебив його Тайбур. – Залиште королівську пару, нехай роблять те, що належить, абате. Якщо хочете, можете почекати зі мною назовні.

-- Але Церква повинна бути свідком, -- заперечив він.

-- Церква не повинна лізти до ліжка цих молодих. Герцогиня знає, що робить, і зробить це добре. Довіртеся їй.

-- Жінки можуть вдавати.

-- Аквітанка, вдавати? Ви не знаєте наших жінок, Сюжере. Аквітанці немає потреби вдавати. Ви коли-небудь були з аквітанкою?

Коли він це сказав, я подумки посміхнулася, Людовик дивився в підлогу, немов хотів провалитися крізь землю.

Абат ніяково стиснув одну руку в кулак.

-- Я присвятив себе служінню Господу, і ми, бенедиктини, даємо обітницю целібату.

-- А до обітниці? З жодною, ніколи?

Сюжер похитав головою.

-- Вам варто проводити більше часу в Аквітанії, хоча аквітанок Вашого розміру не існує, але можливо Ви б навіть трохи виросли під нашим сонцем. Але повертаючись до королівської пари, вони молоді й красиві, самі розберуться, їм не потрібен Ваш уважний погляд. – І не залишив йому шансу на скарги й суперечки. Взяв його під руку, і ледь не насильно, потягнув з кімнати.

Людовик поспішно закрив двері на засув, з полегшенням глянув на мене, а тоді сів на ліжко і зняв п‘ятикутну герцогську корону. І став трохи вищим. Людовик ставав вищим, коли не носив на голові тягар королівства.

-- Якусь мить мені здавалося, що він нас змусить, -- зітхнув він з полегшенням.

-- Проте все одно це потрібно зробити, тут Сюжер чи за дверима. Давай раз і назавжди покінчимо з цим і продовжимо наш шлях в Париж. Це потрібно зробити, -- повторила я голосно.

-- Не так, не тут, не зараз.

Я не зрозуміла.

-- Чому? – запитала.

-- Існує стільки причин…

-- Наприклад… -- наполягала я.

-- По-перше, бо Ваше серце належить іншому. Ви це чітко заявили перед Богом у сповідальні. Я не забув. І не хочу брати Вас, поки Ви думаєте про іншого. Яким чоловіком я б був, якби так вчинив?

І Рай, спогади про нього, наше спільне дитинство, все, що ми пережили в палаці де Ломбрієр, його від‘їзд, вперта мовчанка з того часу, жодного листа, жодного повідомлення, нічого… Раптово все накотилося.

Я вважала себе сильною, але це було не так.

Я була тринадцятирічною дівчинкою-сиротою з майбутнім безмежної Аквітанії між ногами.

-- По-друге, для мене не менш важливе, бо Ви потребуєте мого сім‘я, щоб народити аквітанського короля Франції… -- продовжив Людовик.

Я обірвала його, він завдавав мені надто великого болю.

-- У