Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі
-- Хто сказав, що вони мені потрібні, якщо в майбутньому вони перетворяться у ворогів? Ви оскаженіли тільки через Ваш шлюб з Аенор, ось справжня причина Вашої люті. Скажіть, скажіть це мені в обличчя.
-- Звісно, що я оскаженів! Я її не кохаю, не хочу її за дружину, я можу одружитися з будь-ким; я старший син впливовішої людини ніж сам король, а Ви мене принижуєте, змушуючи взяти шлюб з донькою своєї коханки.
За той час, поки Трубадур не дивився, управитель миловарнею поспішно заховав глечики з вином. Він терпляче чекав слушної нагоди, щоб втрутитися.
-- Ви задумувалися, хоча б на мить, що означають Ваші примхи для тих, хто змушений їх зносити? Для матері, жінки, яка принесла Вам Тулузу, стільки територій та багатств, жінки, яка правила твердою і мудрою рукою Аквітанією під час Вашої постійної відсутності?
-- Згадали нарешті, Філіпу Тулузьку, згадали! Хіба вона не управляє як хоче з абатства Фонтевро? Не керує своїм королівством з тіні? Не смикає за ниточки звідси аж до Святої Землі так, як вона цього завжди прагнула?
-- Ви її прогнали! Однієї ночі викинули з Вашого ложа і привели дружину Вашого найвірнішого васала! Ось що Ви робите з вірними Вам людьми. Так, батьку. Ви такі. А мене, Вашого спадкоємця, сина, чиє призначення продовжувати Вашу справу, Ви мучите заради задоволення, тільки заради задоволення, щоб одружити мене з жінкою, яку я ненавиджу і яка ненавидить мене. Ви знищили життя нам всім, коли викрали її маму і поселили у вежі Меровінгів. І мука продовжується, і буде продовжуватися, поки Ви будете жити, бо це Ваш стиль – нищити людські життя. Ви цим дихаєте, це Вам приносить насолоду. Не знаю, яка прірва пожирає Вас зсередини, не можу собі навіть уявити, яке це відчуття заглянути в неї, але Ви носите в собі само пекло, батьку, і світ з полегшенням зітхне, коли Вас не стане.
Вільгельм X замовк, можливо він сказав забагато.
Він зрозумів це, коли батько, чорний ведмідь з почервонілим від люті обличчям, накинувся на нього і спробував задушити.
Йому це, звісно, не вдалося, Вільгельм був спритним юнаком з широкими плечима. Він зростав на плацу, першу бойову рану отримав в дванадцять років, був розвинутим не по роках, як і всі в його роду.
Під вагою батька він звалився, але йому вдалося вирватися і він прийняв єдине розумне рішення: вийти з кімнати на подвір‘я.
Більше простору, більше слів.
Якщо він залишиться, то вб‘є його. А він не хотів вбивати.
Трубадур з криками вийшов за сином, в цю мить він не бачив різниці між здобиччю і спадкоємцем; вино одурманило його, але майже все своє життя він бився п‘яним.
Вільгельм спіткнувся в темряві й наповнив легені повітрям. Лапи батька стиснули йому шию. Він знав, що потрібно заспокоїтися, втекти й почекати до ранку, коли той протверезіє. З батьком завжди було те саме, якщо він хотів вижити: битва і відступ. Битва і відступ.
Але того, що трапилося він не чекав, тільки не від батька.
Підступно, ззаду, Вільгельм IX схопив його за голову і тріснув об один з котлів. Метал був дуже гарячим і обпік йому чоло.
“Так припікають грішників у пеклі”, встиг він подумати.
Він схопив руку батька своїми, в боротьбі змусив його відпустити голову і звільнився від жару, що спалював його живцем.
Трубадур заревів, налетів на нього і вони знов впали на землю.
Вага велетенського ведмедя виявилася непомірною для Вільгельма, якщо він хотів пережити цю ніч, йому залишалося тільки взятися за зброю.
Він витягнув кинджал, знав куди потрібно встромити його, щоб не вбити батька. Тільки завдати трохи болю, щоб позбутися його.
Кров веде до нової крові, а в обох текла та сама кров, бо герцог Аквітанський ідентичним рухом також вихопив кинджал, такий самий, як він подарував сину. Два тонких леза готових вбитися під ребро.
Трубадура розлютило те, що син вдарив його ножем в бік, він не знав, що Вільгельм не використав всю свою силу і бойове вміння.
Кинджал герцога увійшов в живіт спадкоємця.
Погана рана і дуже погана ідея, це вам скаже будь-який солдат, що повернувся з бою.
17 Олеандровий поцілунок
ЕЛЕОНОРА
Париж, 1137
Я пошукала в скрині, яку мені привезли з Бордо; під парою спідниць лежала третя сукня, більш поношена і скромна, непоказна і проста. А також непримітний чепчик, щоб приховати мої коси і стоптане взуття відповідного розміру.
Аквітанські коти зберегли древні методи криптографії, якими користувалися від Геродота до Плінія Старшого. Вони могли заховати повідомлення в животі кролика і знов зашити його, а могли скористатися ремінцями закріпленими на патичках, які були тільки у відправника і адресата.
Адамар використовувала все. Вона була найбільш досвідченим аквітанським котом, тому володіла найрізноманітнішими методами, а це змушувало мене з дитинства знати і застосовувати їх.
В четвер зранку я прошмигнула через задні двері своєї спальні у вбранні, яке вона мені приготувала.
Мої покої виходили на невеличке внутрішнє подвір‘я палацу, куди можна було спуститися крутими гвинтовими сходами. Сад був забутим і покинутим, кілька лавочок виглядали давно занедбаними, останні дощі намочили землю, ставок знав кращі часи, але я вирішила наказати своїм садівникам посіяти відповідне насіння, щоб оживити це сіре каміння. Я використаю його, щоб вирощувати лікувальні й деякі отруйні рослини, завжди добре мати асортимент отрут для аквітанських котів. А де краще їх зберігати, якщо не в саду королеви, на очах у всіх?
Коли я віддалилася від палацу, то слідувала за натовпом і криками. Цього ранку ринок був переповнений, земля вся в грязюці, а ятки заповнені тисячами різнокольорових товарів.
Я питала за гасконцем, що продавав жаб‘ячі лапки, аж поки не наткнулася на
