Гербарій коханців - Наталія Володимирівна Сняданко
Зовсім іншим типом є Степан. Кремезний і високий, легко бере мене на руки і несе, мов немовля. З ним просто і легко, можна нічого йому не казати, зрештою, казати йому про свої бажання і так марно, Степан – мов дитина, чує і бачить тілько себе, і навіть коли милується з жінкою, то робить це так, ніби дивиться у дзеркало, вивіряючи кожен рух, щоб гарно виглядали його справді могутні м’язи. Любощі зі Степаном – як проста селянська їжа, шматок сала з цибулею, який може смакувати страшенно десь у полі, коли ти дуже голодний, але за вишуканим столом, накритим крохмальною білою скатертиною, така їжа зайва, ніхто не захоче напихати нею нашвидкуруч шлунок, маючи на вибір печені і варені смаколики. Так і Степан, після довгої перерви у любощах з ним гарно, коли бажання само підіймається в тобі і майже однаково, з ким його вдоволити, Степан підходить ідеально, він вродливий і кремезний, найкраще піти з ним кудись до річки, до лісу, на романтичне природне лоно і віддатися йому просто, без жодних викрутасів, він може кохатися довго або коротко, як попросиш, але про це слід сказати йому просто, не очікуючи кмітливости і здогадливости з його боку. Зі Степаном треба сказати йому, що кінчаєш, бо сам він ніколи цього не помітить і буде далі механічно помпувати, аж поки не дозволиш йому скінчити і самому. Степан у дитинстві втратив око.
Іван – то є складна штучка. З ним треба бавитися в різні ігри. Самі любощі цікавлять його не дуже. Хіба якщо допровадити його до шалу різними хитрощами. З Іваном треба говорити, він любить випитувати і вважає себе знавцем жіночої душі. Недосвідчена дівчина може бути з ним неприємно вражена, бо коли він захоплюється розмовою, то забуває, що розмова ведеться між жінкою і чоловіком і треба все ж таки надавати їй якоїсь грайливости. А йому в котромусь моменті йдеться вже тілько про саму розмову, про те, щоби пізнати і поділитися своїми думками, і він забуває, що треба хотіти і добиватися жінки, або ж не забуває, а лише не показує того. І досвідчена коханка від такого шаленіє, і бажання її тілько сильнішає, натомість юна дівчина, якій треба дати певности в собі, буде здивована і буде си бояти, що Іван насправді не хоче її. Самі ж любощі з Іваном не дуже вишукані, найцікавіше – то здобування його або примушування його здобувати тебе. Він дуже вміє подивитися на тебе ніби випадково, але так, що це згадується тобі півночі, доторкнутися ніби між іншим, помітити нове вбрання і смуток в очах, заговорити про то все у відповідний момент. У такому захованні є щось жіноче, незвичне для чоловіків, мабуть, тим Іван так і приваблює. Його горб майже непомітний, якщо добре вибрати йому сорочку.
Я ніколи не пробувала кохатися з Петром по-іншому, ніж лежачи під ним. Це дивно і незвично для мене, бо я рідко обираю таку позу. Але з Петром се здається дуже природнім і навіть не виникає бажання спробувати щось инше. Якби я могла і хотіла мати дітей, то народила б їх від Петра. Коли він бере мене за руку і веде до ліжка, потім роздягає, кладе навзнак і кладеться зверху сам, то я не знаю, чого у мені більше – жаги і розкоши чи дитячої радості від теплого і затишного відчуття, що все є як слід. Я відчуваю, що у любощах із ним задовольняю щось зовсім не таке, ніж у любощах із іншими своїми коханцями. З ними мені йдеться насамперед про тіло, а з Петром я грію свою душу, щось заховане і вразливе, що не смію показувати нікому, бо боюся, що мене не зрозуміють і образять. Петро може зрозуміти все. І він розуміє все. Розуміє настільки добре, що навіть нема потреби про це говорити. Мені легко уявити собі, як ми би жили з ним у якійсь сільській хаті або навіть хаті лісника десь у глухому закутку і не розмовляли б роками. Він рубав би дрова і полював, а я готувала б їжу і пильнувала б дітей, вечорами ми так само мовчки дивилися би разом на вогонь у печі, а коли діти поснуть, Петро брав би мене за руку і клав би навзнак, і в цьому було би стілько конечности і природности, як у розпалюванні багаття і споживанні їжі. З Петром я розумію, що се – почуватися самицею. Навіть якби він не був німим і вмів говорити, йому було би це зайве. У кождому разі, з жінками.
Павло – то маленький хлопчик, і коли я кохаюся з ним, то почуваю щось заборонене, так ніби й справді кохаюся з дитиною. Його очі так широко розплющені, й у них таке здивування, ніби все, що відбувається, для нього незнане і він оддається мені з повною дитячою довірою. Я ніколи не знаю, що у такій поведінці Павла правдиве, а що – гра, яка, він знає, подобається мені. Але то не важливо. Павла треба розбещувати, робити йому подарунки, спокушати його і давати насолоду спершу йому, а потім собі. А тоді ще розраджувати його, бо він часто після любощів стає відвертим і нарікає на свою важку долю, на дитинство у селі, на своє каліцтво, хоча у порівнянні з іншими хлопцями з мого гарему його каліцтво найменш помітне – у нього лише не згинається мізинець. Але він відмовився виконувати будь-яку роботу, посилаючись на це, тож став комірником, і така діяльність дуже йому підходить. Павло добре пильнує за нашим спільним добром, і відтоді, як він хазяйнує, не марнується сіно, не пропадає їжа, а хлопці, які працюють, можуть уже про це не дбати. Але Павло дуже любить нарікати, він постійно всім незадоволений, і в любощах із ним головне – то розрадити його, поматкувати над ним трохи. У цьому є особлива приємність, хоча не знаю, може, то у мені говорять якісь несправджені материнські інстинкти
