Гербарій коханців - Наталія Володимирівна Сняданко

Одним із її знайомих був власник популярного борделю, у якому працювали здебільшого вивезені з Галичини дівчата (Орест навіть підозрював, що цим чоловіком був сам автор листів). Він закохався в Амалію і запропонував їй бути розпорядницею борделю, бо більшість дівчат не знали французької і власник потребував когось, хто міг би порозумітися з ними. Тета попрацювала якийсь час у борделі, але не змогла витримати, спостерігаючи, у яких умовах живуть повії, як часто і тяжко хворіють, якими мізерними є їхні заробітки і жорстоким – поводження клієнтів. Вона готова була виганяти геть занадто грубих клієнтів, дозволяти дівчатам працювати не щодня, самим обирати собі партнерів і робити інші речі, які загрожували бізнесу.

На щастя, вона не довела власника борделю до банкрутства, а сама прийшла до нього і зізналася, що не підходить для цієї роботи. Але саме у цей період у неї виникла ідея власного бізнесу, який годував її протягом решти життя.

Тета Амалія заснувала знаменитий паризький бордель для жінок. Автор листів навіть стверджував, що це був перший і єдиний такий бордель в історії людства, але Орест схильний був сумніватися у достовірності цих його даних. Бордель для жінок був таємним. І не лише тому, що тета сумнівалася у можливості отримати на таке заняття потрібні офіційні дозволи, а й тому, що, на її думку, таємність привабила би значно більше клієнток, ніж загальновідомість. Адже жінки не схильні обговорювати подробиці своїх сексуальних походеньок, як через те, що такі розповіді погано впливали б на їхню репутацію, так і з інших особливостей психіки.

У борделі пропонувалося кілька різновидів послуг. Найпростіші, коли жінка приходила і вродливий юнак робив їй еротичний масаж із петтингом або й статевим актом, залежно від бажання клієнтки.

Була окрема кімнатка, у якій жінка могла зайнятися сексом чи петтингом із партнером, якого не бачила, між ними була перегородка із натягнутої цупкої тканини, а у перегородці були отвори на різній висоті – для рук і для пеніса.

Існував ще різновид ексклюзивних послуг – коли клієнтка замовляла собі залицяльника. Вона обирала його з-поміж працівників борделю і заповнювала анкету, в якій детально описувала свої звички, особливості характеру і вподобання. А потім на основі цього тета Амалія розробляла стратегію зваблення і віддавала відповідні інструкції хлопцеві. Такі послуги замовляли, як не дивно, не лише аристократки, а й незаможні жінки, навіть частіше бідні жінки, ніж аристократки. Усі хлопці, які працювали у тети, приходили в бордель добровільно, частина з них – то були мешканці колишнього гарему. Високі прибутки дозволяли теті обладнати будинок найсучаснішими побутовими зручностями, і багато хто в Парижі дотримувався думки, що цей бордель належить до найсоціальніших закладів праці у французькій столиці. Емеритованим чоловікам належалася доволі висока рента.

За кілька років таємний бордель набув такої популярності, що Амалія змогла собі дозволити розширити справу, найняти управителів і відійти від справ. Вона долучалася до розробки стратегій зваблення лише в особливо складних або особливо цікавих випадках.

Тоді тета знову почала малювати. Її живопис тепер втратив усі риси портретного реалізму, тета захопилася абстрактними візіями і надзвичайно розвинула в собі відчуття кольору. Її кольорові гами були не просто незвичними, вони заворожували глядачів, не відпускали від себе, одні заспокоювали, інші, навпаки, збуджували, треті примушували згадувати якісь давно забуті епізоди з дитинства. На її виставках люди годинами сиділи і ридали попід окремими картинами, готові були перерізати горло на аукціонах тому, хто викупив полотно, заплативши більше, ніж могли вони самі. Ці картини здатні були довести до божевілля. Під кожною з них вона писала по рядку зі свого українського щоденника. Писала від руки, українською, без перекладу. Після того, як була намальована картина, під якою опинився останній зі збережених щоденникових рядків, тета померла. Все своє майно вона залишила сирітському притулку для дітей українських повій із Монмартра.

Рядок був такий: «Чиста авантура!»

Зараз таких кнайп уже майже не залишилося – темних, похмурих, липких від бруду і наскрізь пластмасових – столики, хиткі крісла, сільнички, з яких давно нічого не сиплеться, вицвілі штучні квіти, прикрашена брудними патьоками вагонка на стінах, занадто яскраві або, навпаки, похмуро тьмяні жарівки під облізлими абажурами, вигаслі погляди підстаркуватих, а може, просто втомлених кельнерок, точніше барменш, а ще точніше – просто тітоньок із міцними стегнами, затягнутими у джинсові спідниці, що от-от луснуть по швах. Тітоньок, які виконують усю необхідну роботу і нічого поза нею. Свідомі, що треба не помічати принесений із собою алкоголь, і несвідомі, що персонал у кнайпах має бути усміхненим і привітним.

В асортименті – горілка, канапки з ковбасою, тістечка з маргаринним кремом, оселедець і салати підозрілого вигляду. Відвідувачі замовляють алкоголь пляшками, переважно на трьох, першу купують у барі, наступні витягають з-під столу. Кавалер Ірини, Орест, приніс дві склянки якогось каламутного соку і два шматки масного торта з хімічно-рожевими кремовими трояндами. Випив свій сік одним ковтком і налив до склянки червоного шампанського, яке витяг із потертої шкіряної старої торби, що колись була портфелем, а тепер слугувала йому сіткою на закупи. Якщо всі закупи у ній не поміщалися, Орест витягав із торби іншу сумку, брудно-голубого кольору, вицвілу і давно не прану, розцяцьковану потьмянілими червоними мальвами. Коли Ірина бачила в його руках цю сумку, їй здавалося, що він, ніби Мері Поппінс, все витягатиме і витягатиме з неї різні предмети – від пакунків із крупами та молоком до чобіт і картатих шаликів, а потім почне складати на звільнене місце все зайве. На той момент зайвими були: здивування Ірини, незручність, яка зависла у повітрі й тепер непевна, чи вчасно вона з’явилася і чи в потрібному місці, подив перехожих, погляд яких зачепився об брудні червоні мальви на брудно-голубому тлі. Орест складатиме все до торби так само неуважно, як виймає, і обов’язково захопить щось недоречне – загублений кимось дірявий черевик, пів червоної парасольки, яку принесло вітром від найближчого смітника, посмішку сліпої жебрачки на розі, за спину якої тікають пообідні тіні, бездомного песика з лишаєм біля лівого вуха.

Усе довкола раптом набуває плинності і яскравих анілінових кольорів, невидимими стають плями засохлого бруду на скатертині, посіріла поверхня пластмасової вагонки повертає собі яскравість і навіть трохи незвичну для неї пружність, штучні квіти на столі оживають, а