Гербарій коханців - Наталія Володимирівна Сняданко
І ще про співчуття. Не знаю, чи можу і я пересилити себе, коли бачу відверте каліцтво. Знаю лишень, що намагаюся переконувати себе, буцімто все то неважливе, що людина в тім невинна, але десь у глибині розсудка розумію, що допомагати чи подавати копійки калічному жебракови мене змушує огида, нехіть, недостойні і бридкі почування. Невже того інстинктовного не можна перемогти розумінням? Ми оцінюємо людину і ставимося до неї, дивлячись на її вигляд. Особливо до жінок. Це, з одного боку, дає жінкам силу, адже вродлива жінка може одним поглядом спонукати закоханого в неї чоловіка на неймовірні речі. Але ще більше то несправедливо, бо відбирає нам, людським істотам, право вважати себе досконалішими і вищими за тварин. Бо ж про яку вищість можна говорити, коли ми слухаємося самих лише інстинктів, сліпих і некерованих, і сам лише випадковий поганий дух із вуст може зруйнувати нашу симпатію до когось заслуженого і поважного, хто не раз довів нам свою відданість. І нехай навіть це ставлення зміниться лише на мить, а потім ми пошкодуємо про це, але та мить дорогого варта.
Молоді яблука і аґрус. Мені смакують тільки зеленими. Важко зупинитися, коли починаєш їсти їх і відчуваєш терпкий і свіжий смак, заховану в ньому десь на самому денці гіркоту, занурюєшся у цей смак, ніби у холодну воду, яка тільки у першу мить обпалює і виштовхує, але варто перетерпіти, і вже за хвилю та сама вода аж обпікає зовні і зсередини, додає сили і пружности шкірі, і хочеться плисти і не зупинятися, не переривати той блаженний енергійний стан. Але так само швидко всьому настає кінець, від яблук із аґрусом нападає оскома, а зимна вода знову дає відчути себе, і ноги хапають корчі, й стає небезпечно, і мусиш знову повертатися до поміркованих і нудних смаків та відчуттів, ніби різко прокидаєшся з приємного сну про зелені луки і казкові палаци, бачиш довкола себе тілько пошарпані старі шпалери, а за вікном осінню мряку і болото, нескінченне галицьке болото.
Про життя тети Амалії було відомо небагато. Точніше, відомо було майже все, але тільки те, що стосувалося зовнішнього боку її існування – у що вбиралася, чим займалася, де і з ким провела своє життя. Натомість найцікавіше з її незвичної біографії – роздуми, формування світогляду та переконань, зміни, які відбувалися у її поглядах, сни, мрії і випадкові рефлексії, так само як і дивні перепади її настрою, моменти, коли вона завмирала і на кілька хвилин переставала чути і бачити що-небудь довкола себе, – усе це залишилося поза кадром, зафіксоване у дивний, не надто детальний спосіб, лише у її щоденниках.
Ці щоденники, ймовірно, не всі, а лише деякі, Орест знайшов на горищі їхнього будинку ще у дитинстві. І тоді мати розповіла йому, що її тета Амалія – це названа сестра матері. Ще у дитинстві вона була несхожою на інших дівчат, дивною і відлюдькуватою. Потім, коли підросла, стала дуже вродливою, з тугою чорною косою і пронизливо-голубими очима під густими темними віями. Взимку її очі темнішали, набували горіхового відтінку, а на літо знову ставали пронизливо-голубими. Батько не дуже любив Амалію, але, як це не дивно, напівсироту полюбила мачуха. Декому навіть здавалося, що мачуха любить Амалію більше за власну доньку. Чомусь усі були переконані, що попри надзвичайну вроду Амалія ніколи не вийде заміж. Тетою її почали називати ще задовго до того, як народилася мати Ореста, для якої вона і стала тетою. І справді, заміж Амалія не вийшла. Погляд її пронизливих очей, здатних міняти колір із карого на голубий, відлякував потенційних наречених, а тим, хто не лякався і наважувався посвататися, вона відмовляла сама. Їхня родина була заможна, батькові належала невеличка паперова фабрика, славна особливими, вишуканими сортами паперу для листів і для малювання, незвичної форми конвертами, печатками на замовлення, дорогими вітальними листівками та іншими аристократичними аксесуарами, без яких у ту епістолярну епоху не міг обійтися жоден письменний міщанин. Цей паперовий заводик, який перейшов батькові Амалії у спадок від його власного батька, мав дуже добру славу не лише в околиці, а і далеко поза її межами. Амалія могла би прожити з самих лише туристів, які купували канцелярські вироби її фабрики як сувеніри з Галичини і спеціально приїздили сюди, аби подивитися на виготовлення знаменитого канцелярського приладдя зблизька. Їх не зупиняла ні необхідність кілька годинної подорожі по звичному в цих околицях бездоріжжю, ні те, що офіційних екскурсій по фабриці не проводилося, і, аби потрапити всередину, слід було запитати дозволу особисто в батька Амалії, а згодом у неї самої. І далеко не кожен отримував такий дозвіл. Мабуть, саме ця вибірковість, ексклюзивність, яка супроводжувала можливість потрапити на територію заводу, і приваблювала більшість відвідувачів, які навряд чи їхали б сюди, якби оглядини були загальнодоступними.
Амалія отримала непогану домашню освіту, а потім кілька років провела за кордоном, відвідуючи лекції у різних європейських університетах. Повернувшись додому, стала коханкою одного з сусідських поміщиків. Точніше, зробила його своїм коханцем, вибравши серед багатьох, на думку матері Ореста, значно достойніших. Разом із коханцем вони почали видавати літературний часопис, це було модним на той час у колах хуторянської інтелігенції. Для цього часопису тета Амалія перекладала вірші і прозу з привезених із-за кордону книг, перекладала з французької, англійської та німецької, якими досконало володіла. Часопис називався «Галичанка» і здобув популярність у колах начитаної публіки. Кажуть, ніби для нього писала статті сама Ольга Кобилянська, з якою тета Амалія іноді листувалася.
Коло інтересів тети Амалії було значно ширшим за саму лише літературу, музику і малярство. Вона активно цікавилася політикою і сміливо висловлювала небезпечні за польської влади українофільські погляди.
На момент, коли у Галичині почали створюватися перші осередки Січових стрільців, у селищі, де жила тета Амалія, теж виник такий осередок. Його члени називали себе «руханковим товариством», не надто афішуючи справжню мету своїх зібрань. У роки Першої світової тета Амалія зібрала своє «руханкове товариство» і оголосила, що всім свідомим його членам слід зголоситися добровольцями до армії, адже ця війна – шанс для Галичини та
