Гербарій коханців - Наталія Володимирівна Сняданко
Через певний час до цього запису додався ще один:
Не дуже розумію, чому саме ця деталь найбільше хвилює всіх і особливо газетярів. Складається таке вражіння, що кождий, хто допитується мене про той чоловічий гарем, ладен змиритися з усім, навіть із тим, що жінка заложила собі гарем, а чоловіки добровільно погодилися на сіє. Але ніхто не може примиритися з тим, що усі чоловіки з того гарему мають бути в чомусь уломними, калічими. То є цікава і ніким не описана тема в нашій культурі – чому тілесні почування жінки і скаліченого чоловіка піддаються однаковому замовчанню? Чи то є чергове свідчення наших спроб ідеалізувати тілесні стосунки чоловіка і жінки, силоміць викинути з них усе, що може виглядати не так ідеально, чи прадавна боротьба за чистоту раси, в якій немає місця калікам і жінкам, що не згодні обмежити свої життєві інтереси самим лише догоджанням чоловікові, якого на додаток ще й не можуть собі обирати? Цікаво, якби ці газетярі довідалися, що і я маю лише одну грудь, так само, як декотрі з моїх хлопців мають лише одну руку, не всі пальці, скалічене око чи хвору ногу, чи відважилися б вони тоді питати мене про це, чи мовчали б із тактовності, а поза очі все одно писали би різні гидотні речі?
Читання газет іноді справляє доволі химерну приємність. Наприклад, днями прочитала, що 10 лютого ***** у трамвайних вагонах було знайдено: парасольку, ключик, географічний атлас, книжку (повісті), пакунок з посудом, портмонетку з дрібними грошима та чеком. Того ж дня я сама бачила у трамвайному вагоні залишені кимось: чотири страусові пера зеленого кольору, дві рукавички на праву руку – чорну і білу, шматок паперу з недописаним віршем, а потім, коли я вже вийшла з вагону, то побачила, як за ним тягнеться довгий шлейф різнокольорових мильних бульбашок, які густо сипляться з усіх прочинених вікон і навіть із віконця керманича. Діти на вулицях надовго застигали на місці і повними розуміння і захвату очима проводжали цей трамвайний вагон, аж поки він остаточно не зникав із виду. На жодному з цих облич не було здивування, вони сприймали це як належне, як те, що світ і мав би виглядати таким – кольоровим, легким і повітряним, сповненим приємних несподіванок.
Наступного дня у Львові була сильна злива, після чого газети написали, що «личаківські злидарі ходили вчора в полудень вздовж верхньої замощеної частини вулиці з ножами в руках і видовбували зі шпар між каміннями вирослі після зливи печериці». І я відразу уявила собі, як вони приносять ці печериці додому своїм блідим і змордованим дружинам, приносять замість квітів, несподівано просвітлені і тверезі від небуденності того, що діється. І дружини варять суп із печерицями, рясно додаючи до нього сушеного любистку та чебрецю, від чого вся Личаківська починає пахнути якось по-особливому, й увечері родини так само по-особливому, врочисто і повагом прогулюються вулицею, вітаються одне з одним і почувають себе так, ніби нині неділя.
У тетиних щоденниках майже не було записів, які стосувалися Першої світової війни, і зовсім не було її власних вражень як учасниці бойових дій. Збереглася лише переписана від руки, а, можливо, і переказана своїми словами газетна інформація про захоплення Львова росіянами.
На те, щоб покинути Львів, австрійці мали три дні, але