Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

— Дарма. Довести те нікому та й не час. А, крім того, анти — союзники ворога нашого — Візантії, і як такі є вороги і для нас.

— Авари не стинаються нині з Візантією.

— Дарма.

— В такім разі я хотів би зустрітися з хакан-бегом.

— І знов дарма. Наша речниця — його речниця. Все розсудять мечі та сулиці.

Он як! Що ж скаже тепер князеві Радиму і що — всім воям? Те, що сказали обри: розсудять мечі і сулиці? Пробі, то невелика втіха.

Старався не виказувати себе таким, що упав духом і змалів на силі[33]. Обрам сказав: «Коли так, то й так. Видять боги, я хотів як ліпше». Своїм не відав ще, що скаже. Їхав попереду всіх і думав, відмовчуючись, поки хтось із, мужів, що правились позаду, не обізвався та не розбив той його смуток-задуму.

— Не падай духом, княжичу. Пустимо їм крівці — іншої заспівають.

Аж обернувся з несподіванки. Боги світлі та боги ясні! Світ не такий вузький, як гадаємо собі. Ано, є в ньому торовані путі, та є й не всякому примітні. Так і скаже братові: «Тепер слово за тобою. Пособи мені мечем. Це зараз обри гнуть кирпу і дають волю гордині. Станеш надійно своєю раттю та пустиш їм раз-другий крівці — інакше заговорять. Чуєш, ти тільки стримай перший і другий їхній натиск та збий гординю, все інше я візьму на себе: самого хакан-бега примушу говорити з нами, і іншою, ніж досі, мовою».

XI

Князь Радим не сприйняв Світозарових звідів про перетрактації аж надто похмуро. «Добре вже те, — сказав, — що ти затримав обрів на ці кілька діб. Прибули уличі, втікичі, а з ними легше буде стояти супроти супостата нашого». Одначе й утіхи в речах його теж не було. Як і прихильності до брата.

— Тепер іди, — повелів. — Іди й роби своє діло. Мені треба помислити, як зустріну завтра-післязавтра кінні турми аварів.

«Не довіряє чи як це розуміти?» — подумав, одначе не став ані перепитувати, ані затримуватися біля князя. Велено — то й піде. Це, може, й на ліпше, що матиме нагоду побути на самоті. Не тільки князеві, усім належить зібратися з думками та визначитись, що мають робити сьогодні, що завтра-післязавтра, коли почнеться січа. По обрах ніби не видно було, що готуються почати її цими днями. Таки не почнуть ще чи зумисне приховують свої наміри? Січа є січа, вона тоді може бути успішною, коли в замислах привідці є щось таке, чого не сподівається від нього супостат. Що можуть вигадати такого несподіваного обри і що — князь Радим? Коли надумається, покличе всіх чільних мужів і скаже, а все ж цікавий зараз уже знати, що і чому думає без нього, без усіх інших братів своїх?

Охоче розслаблює, улігшись на вистеленому травою ложі, натомлене в путі тіло і склеплює повіки. Так простіше зосередитись, а зосередившись, відсторонитися від гомону табору, лісу, вітру, котрий гуляє над лісом. Щоправда, від гомону лісу не так просто відсторонитися. Он як буряно у верховітті, чи не до негоди йдеться? Коли повертався від обрів, не до того було, щоб доглядатися, яке на овидах небо, замоложене[34] чи не замоложене. Хоча видимої ясності, здається, теж не спостерігав. На ліпше чи на гірше то буде, коли піде дощ, а то й злива? Січа, ясна річ, відкладеться тоді на дві-три доби, та зачастять вивідники супостата, коли йтиме дощ, захочуть знати, скільки антів, де стоїть їхня сила, поцуплять і одного, і другого, і третього. А то згуба. Внукам Трояновим немає потреби довідуватися, скільки обрів, вони й без того знають, а обрам не завадить знати, яка перед ними сила. Бере це на карб князь чи не бере? А мужі його, вої з поселянської раті? Он скільки їх, серед такого велелюддя мають знайтися обачні.

Обачність… Коли бути щирим і казати, поклавши руку на серце, це і є те, що менш за все притаманне його ближикам. Чи дійшло б до аварського вторгнення, коли б Келагаст — най будуть милостиві до нього боги, у січі, розповідають, тримався, як справжній муж, — коли б князьки з кагановим сольством, відповів йому гідно, одначе й чемно. Знайшов час помщатися за смерть брата. Ось і маємо тепер пагубу. Дулібія втратила ліпших мужів своїх, її, вважай, уже немає, і що буде з усіма іншими родами, одні боги відають. Недарма ж Даная такою чужою і злозичливою була Келагастові. Вона, на відміну від мужа свого, уміє далеко дивитися і багато бачити. Бачила й те, що Келагаст не годен бути князем на дулібах, а привідцею раті в землі Трояновій і поготів. Через те так і зраділа, коли у Волині об’явився він, Світозар. Ано, саме на нього покладала свої затаєні сподіванки — позбутися Келагаста і яко мужа, і яко князя. А Світозар зростив той буйний паросток та й не став живити його.

Як давно це було. Боги світлі та боги ясні, як давно це була і як по-іншому склалися б їхні з Данаєю долі, а відтак і доля люду в землі Трояновій, коли б рішучіші були та прибрали тоді Келагаста! Не спромоглися, не одважились і ось розплачуються тепер. А були не такі вже й далекі від того. Коли Світозар опинився в Дулібії та став з волі ради старійшин стольником при князі-привідці і першим його радником, обернулося так, що князь Келагаст несподівано передовірив йому мало не всі стольні діла, окрім клопотів про дружину та про полюддя, яке уподобав давно і чи не найбільше: як же, була можливість нагледіти ліпшу серед ліпших поселянську дівицю, котра рано чи пізно ставала йому наложницею. Міг би скористатися тою довірою, тим паче, що саме вона вознесла його в очах усіх — Данаї, ради старійшин, люду дулібського. Келагаст або дружиною заклопотаний, або по лісах та озерах гасає, чинячи лови, або бенкетує по ловах. Устави давав Світозар, доходило до суду між позивачами, знову йшли до Світозара й шукали заступництва. Щоправда, не всі одважувалися звертатися безпосередньо до нього. Більшість ішла до Данаї, а вже Даная вела скривджених до стольника й казала: «Він один правдиво розсудить». Та слава швидко пішла гуляти околіями і не забарилася утвердити за стольником Світозаром ім’я першого мужа на троянах. Так і