Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

— Гадаєш, я вельми ліпотна і доброзичлива? — запитала грайливо і разом з тим виклично, либонь, хотіла, аби жартівливий тонус, яким заговорив оце з нею, не зникав, був підтриманий у їхній бесіді.

Сам не відає, що смикнуло його тієї миті за язика сказати:

— Не лише гадаю, напевне знаю, і дуже давно, княгине, ще з того дня, як видів тебе на вежиці перед людом земського віча.

— Йой!

— Можеш вірити, — запевнив і не міг вже спинитися. — Я ж бував не лише в нашім, слов’янськім, світі, у візантійськім також, багато бачив ліпотних жон, а такої, як ти, присяйбіг, не видів. Матір мою, княгиню Миловиду, знала колись?

— Не доводилось.

— Вас дві такі на весь світ.

Ще примітніше заясніла видом і очі засльозилися сльозинками неприхованої розчуленості.

— Навіть у такім, як зараз, віці бачиш у мені ліпотну жону і миловиду?

— Є люди, які в зрілім віці стають ще ліпшими, ніж були в молодості. Ти теж належиш до них, княгине.

Дивилася на нього пломеніючим поглядом і мовчала. Далі збудилася враз, схоже, що спіймала себе на недозволеному, й заходилась припрошувати стольника, аби їв, пив, та питалася, що більше до смаку йому: це, те чи оте?

— Усе до смаку, — заспокоював її, — бо, признатися, заскучав за смачними стравами та й виголодався в путі.

— То прошу, прошу! — ожвавилася і навіть вийшла з-за столу, аби догодити йому, а догоджаючи, не вмовкала, знай говорила та й говорила, та ясніла видом, та осміхалася, норовила заглянути у вічі чи й перепитати, вірить він, Світозар, тому, що каже?

По обіді не засиджувався в княгині. Послався на втому в щойно подоланій путі та й пішов до своєї кліті. А пізньої ночі, либонь чи не перед світанням, завітала до нього Данаїна наставниця й обережно торкнулася плеча.

— Стольнику. Чи чуєш мене, стольнику?

Лупнув очима, не добере, хто кличе і чи кликали взагалі.

— Це я, — поспішила заспокоїти стара. — Данаї зле, ходи, кличе тебе.

— Занедужала?

— А так.

Схопився, накинув на себе вдяганку й поспішив за наставницею.

«Що могло статися? — питав себе подумки. — Така весела була вчора».

У княгиненій ложниці[42] ледве посвічувало вогниво.

— Чи не можна більше світла? — обернувся Світозар до наставниці.

— Не треба, — подала голос Даная. — Мені шкодить світло.

Присів поруч, хотів було спитати, що їй болить, і стримався: Даная лежала ниць, схлипувала. Відчував, силкується погамувати в собі болісно-ревні плачі і не може.

— Що з тобою, княгине?

Питався тихо, не по-чоловічому співчутливо і тим тільки додав їй болю. Обняла оголеними руками пуховики, уткнулася в них видом своїм і дала сльозам волю.

Що мав робити? Допитуватись? А хіба й без того не видно: хтось образив княгиню, і образив безжалісно жорстоко. Далебі, все той же Келагаст, більше цю ліпотну жону немає кому образити. А коли Келагаст, то що він, Світозар, вдіє. Пообіцяє поговорити з князем? Пусте. Чи з тієї розмови буде якийсь хосен? Єдине, чим може допомогти княгині, — дати випити настояний на траві валер’яні декокт.

— Даная плаче від чиєїсь кривди чи їй таки болить щось? — перепитав для певності. — Коли у неї всього лиш скривджене серце, то я піду і принесу на цю недугу ліки.

— Облиш, — вихопила з-під пуховиків руку й спинила його, уже націленого йти. — Невже вишколений у ромеїв княжич не тямить… до цього часу не збагнув, що він і є той кривдник, що княгині Данаї, крім нього самого, нічого в світі не треба.

— Данає…

— Що? Негоже чиню? Мала б бути достойною імені княгині і мовчки терпіти наруги, що маю від людей і від самої Обиди[43]? А я натерпілася вже! Не можу більше, Світозарку!

Схопилася, збуяна болем чи й відчаєм, обняла його гарячими від давно розбудженого в собі палу руками й захопилася виливати плачі свої та благати, аби і він, Світозар, не був такий жорстокий із нею, як є жорстокі всі, аби не цурався її та не відштовхував від себе, як відштовхнула — і не раз уже — зла мачуха-доля.

Не боялася, либонь, що хтось нагледить чи підслухає. Говорила гаряче, пристрасно, часом ховалася у нього на грудях і називала своїм давно омріяним жаданням, звабним вогником у царстві пітьми, часом зболено заглядала у вічі й питала-допитувалася, чи вона не обманює саму себе, чи Світозар справді не байдужий до неї, вважав колись, вважає й нині найліпшою серед усік ліпотних і найдостойнішою серед достойних? А він борсався в її обіймах, мов потопаючий у річкових хвилях, і єдине, на що спроможний був, обпалений вогнем, що ним пашіла княгиня, повторював раз у раз:

— Данає… Данає… Данає.

Не відає до пуття: пробував угомонити дулібську княгиню, казав, вона не тямить, що робить, чи безсилий уже був противитися тому, що обіцяла, й став губити під собою твердь. А вже як згубив її й піддався спокусі, забув, хто він, де він, цілковито поклався на волю течії, котра підхопила й понесла його в запаморочливу круговерть…

Лежав по тому, ніжно пещений Данаєю, й відмовчувався. Ніби й не соромився уже її, часом простягав руку й на пестощі відповідав пестощами, часом наближав до себе й пив із її уст прикриту темінню красу, а заговорити все ж не зважувався. Аж поки Даная не завважила його тривалого мовчання й сама не заговорила:

— Тебе бентежить те, що сталося між нами, чи я не мила тобі?

— Мила, Данає. Казав уже і знов скажу: ліпшої і не хотів би мати. Ось тільки…

— Що тільки?

— Як же воно буде у нас? Ти злюбна жона, належиш самому князеві.

— Он чим печалишся, — підвелася й схилилася над ним, дихаючи рівно, одначе й схвильовано. — Не належу я йому, Світозарку. Від того самого дня, як осквернив себе перелюбом з іншою, не пускаю до себе Келагаста. Він сам по собі живе, я — сама по собі.

— Отак?

— Отак, радість моя. Тебе ось уподобала по багатьох літах самотини, да так, що й голову втратила. Коли б не прийшов сьогодні, коли б відкинувся, бігме, у вир річковий кинулася б.

— Ой леле! Пощо