Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

— Скільки їх?

— Кінних чи всіх?

— Усіх.

— Гадаю, значно більше, ніж нас.

— А хто напевне знатиме і коли?

Апсих говорив тихо і доволі супокійно, та погляд його казав інше: «Тобі, Дандале, немає чим хвалитися. Он скільки стояв перед князем Радимом і не спромігся вивідати, скільки з ним раті, яка вона».

— Дійде до того, щоб іти на Тивер, — знатимемо.

— Ми йдемо вже, ханичу. І те, що не знаємо, на кого йдемо, не красить тебе, зрозумій. Про всіх інших антів Задністров’я та Заросся теж нічого не знаєш?

— Я не мав на те повноважень — довідуватись. То твоє діло, діло привідці всіх турм.

— Отак? — не без подиву і обурення поглянув на Дандала Апсих. — А те, що стояв найближче до них, що міг будь-якої миті стятися з ними, ні до чого не зобов’язувало?

«Він таки невдоволений мною, — увірується врешті-решт Дандал. — І навмисне применшує значимість того, що моя тьма не дозволила антам об’єднати свої сили в січі при Дністрі. Чого б то? Хоче уразити моє сумління перед наступною січею і кинути потім у найпрожерливішу прірву? Щось дуже схоже на це. Башир не без підстав застерігав, коли розлучалися: «Будь обережний з Апсихом». Він щось примітив за цим вітцевим пестованцем. Небом можу заприсягнути: щось примітив!»

Похмура тінь як зродилася та лягла між них, так і не зникала вже до кінця трапези. І серце що далі, то відчутніше гострило на хакан-бега свої леза, і мислі нуртували, гейби річковий вир. Не раз підносилися на такий гребінь, коли хотілося випростати спину і брязнути таріллю об діл. А вже як брязнув би, не тримав би більше нуртуючої в собі каламуті, вивергнув би її усю, як є, і прямісінько в Апсихову твар. Хто він зрештою, аби попрікати йому, Дандалові? Чи так уже більше має заслуг, ніж Дандал? Чи такий аж надто непогрішимий та нездоланний яко привідця? А хто ходив на склавинів і повернувся звідти із побитим писком? Хто підказав вітцеві Баяну: «Треба йти на Далмацію, там наші турми жде велика пожива», — а повернувся з Далмації з присохлими до хребта здухвинами? Велике діло — погромив Келагаста і його дулібів. То ще треба удостовіритись, хто погромив: Башир, Апсих чи Форисин. Кому не відомо, що Башир і його тьма упали не так собі, сонними чи до краю переляканими. Вони он скільки потяли Келагастових воїв, перш ніж самі упали огирам під копита. І Форисин не відсиджувався за спиною в дулібів. Очевидці оповідали, як топтав він кіньми пішу дулібську рать. Тож не вельми величайся, Апсиху. Пожав чужу славу й пишаєшся тепер. Ну й пишайся, а Дандала не смій ганьбити! Він для тебе не всякий там терхан і не просто привідця тьми. Він — ханич, старший серед сущих нині син великого Баяна!

Був уже добряче під хмелем і відчував: досить чийогось необережного слова, як сколихнеться та, що хлюпає в серці і ладна перевалити через край, каламуть. А сколихнеться, ніхто й ніщо не стримає вже її. Вся, як є, виллється на голову Апсиха. Та хакан-бег Апсих був на те Апсихом, аби усе завбачити. Роздмухав у Дандалові бурю — і не став засиджуватися біля Дандала. Згадав, певно, що ханич може мати на нього гнів ще з тих часів, як став замість нього хакан-бегом у каганаті, і поспішив залишити трапезу — послався на подолану в сідлі путь, на втому в путі. Довелося Дандалові з іншими заливати гіркоту його зневаги, аж поки вірні не підійшли та не сказали: доста, завтра велика рада, маєш спочити і прийти на неї з твердими мислями.

Спав, як усякий хмільний, мертвецьким сном, і доволі довго. Брати, що прибули з Апсихом, навідалися до нього раз — вірні не дозволили будити, навідалися вдруге — так само.

— Апсих уже пробудився, — наполягав старший із ханичів — Хафіз. — Зробить омивання, поснідає — і скликатиме раду мужів. А нам до того треба побачитися з братом.

— Не велено, — була одповідь.

— То для інших не велено. Ми — не всякі інші, ми брати твоєму привідці.

— Дарма. Не велено — і все.

Мусили піти від намету ні з чим. А пізніше Хафіз і ті, що приходили з ним, не могли вже навідати Дандала. Їм, яко терханам, веліли бути в турмах і дбати про їхню готовність до виправи.

Хакан-бег не скликав того дня всіх мужів. Велів прибути лиш найстаршим із них — кому підлягала тьма. Та Таргітові ще. І бесіда не була велемовною. Запитав у Дандала, де проходить тиверський заступ, чи є в ньому необсаджені воями місця — ліси, яруги, якими можна було б проникнути до тих, що в заступі, і, удостовірившись, що для піших воїв такі лази знайдуться, повелів терханам зайнятися передусім цим: проникнути поза тиверські лави й вивідати, тиверці самі стоять перед аварською силою чи є серед них і інші анти, де зосереджені піші вої, де — кінні, скільки їх. Вивідникам, що підлягали особисто йому, хакан-бегові, велів добути поза тиверськими лавами коней і податися (коли поміч не надійшла ще тиверцям) в глибинні верві Тивері, вивідати, де зараз східні та полуночні анти, скільки їх. Звіди про їхнє посування присилати постійно і дбати, аби були достовірні. Всім іншим велено бути готовими до січі і націленими на січу.

Ото і все, що сказав Апсих на раді. Дандал вислухав ту його речницю і лишився вдоволений. Хакан-бег не починає з того, за що попрікав його вчора, схоже, ніби угомонився за ніч і не має наміру ускладнювати свої взаємини з ханичем. А то добра прикмета. Коли й далі так піде, незлагода й зовсім може бути забута.

Хто відає, може, так і сталося б (від правди нікуди не втечеш: провина за Дандалом якась, та є), коли б вивідини того дня не обернулися проти Дандала і таким робом, що не лише в Апсиха, а й у нього, ханича, полізли на лоб очі: вивідники прибували один за одним і доповідали один поперед одного, що тиверців немає там, де були чи мали б бути; на добрий десяток поприщ пройшли далі вчорашнього чи позавчорашнього заступу, а жодного тиверського воя не зустріли.

І тут Апсих не