Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

— Ба ні. Коли згоден бути моїм мужем, коли справді-таки злюбна та рідна тобі, як кажеш, прожену геть Келагаста, тебе зроблю князем на дулібах. А станеться те — відпаде всяка потреба ховатися від люду з нашим сердечним пориванням.

— Як це — проженеш?

— А так. Усі про те відають, що він невірний мені, наложниць має й живе з наложницями. А крім того, який із нього князь? Бевзь один. Ламає наші закони і покони, не дбає та й не годен дбати про благодать. Досить мені сказати раді старійшин: «Приберіть», — скличуть віче і в один мент приберуть його зі столу. Тим паче, коли скажу: «Не муж він мені, обираю іншого, княжича Світозара».

— А ось цього не слід робити.

— Чом так?

— Наскільки я знаю, за Келагастом, коли дійде до цього, горою стане вся старша дружина. Може обернутися так, що не він піде зі столу, а ми з тобою.

— Гадаєш, стане?

— Гадаю, Данає. Я був на бенкетах і видів: вони єдині з князем і помислами, і намірами, бо мають від нього он яке привілля і он які винагороди.

— Є віче і є рада старійшин.

— Що віче і що рада старійшин супроти такої сили, як злютована Келагастом дружина? Тим паче, що в них будуть переконливі докази: скажуть, це стольник винен; присягався бути вірним Келагастові, творити лад і благодать у землі, а скористався довірою Данаї і сам сідає на місце Келагаста.

Даная примовкла, думала, либонь.

— То як же вчинимо, коли так? Радиш мені піти із Волина, лишивши на Келагаста і рід, і стіл, і землю?

— Цього теж не можу радити. Ти донька князя Добрита, як можеш піти й уступити комусь стіл? Хіба забула — у тебе є син. Посади його на місце Келагаста, сама ж лишайся матір’ю князя, а відтак і княгинею. Він — не я, його не звинуватять у підступних намірах, як могли б звинуватити мене. А то багато важитиме, тим паче коли заручимося підтримкою ради старійшин, віча, коли відшукаємо супроти Келагаста яко недостойного бути князем переконливі докази. Бігме, тоді й дружинники слухнянішими стануть.

— Ну, а ти… Ти візьмеш мене й без столу?

— Пробі, Данайко! Чи стіл така вже радість? Чи вона може зрівнятися з тією, що матиму, коли станемо мужем і жоною, від тебе?

Заніміла, дивуючись а чи не вірячи тому, що чула, зрештою скинулася й заходилася обіймати Світозара та винагороджувати частими, мов злива, цілунками за ту, як хвалилася потім, богоподібну щедрість мислі і серця.

— Ти — боже послання мені, усім нам, — казала між цілунками. — Мезамірові справді давно пора сісти на стіл його діда. А буде там Мезамір і будеш ти при Мезамірові — земля наша возбуяє цвітом. І ми возбуяємо на ній. Бігме, Світозарку! Я вірю, я певна, я знаю! Гординя не втім, щоб мати мужа чи жону на вічні часи, гординя в тім, щоб жити в злюбі і мати злюбних дітей. А я народжу ще тобі їх. Присяйбіг!

Така щедра була в своїх винагородах і така беззастережно віддана, либонь, і справді прогнала від себе усі, які були і які могли бути, перестороги. Навіть про те, що день заглядає у вікна, забула.

— Я піду вже, — одважився і перший нагадав: їхній час вичерпав себе. — Сказати там, — кивнув на двері, — що тобі ліпше вже, ти спатимеш тепер, най не будять?

— Як знаєш, так і чини, — прощалася і не могла проститись. — Віднині я стаю під твоє накриття і в усьому покладаюся на тебе.

Спала того дня непробудно міцно і довго. Зате коли пробудилася та об’явилась поза теремом, не тільки Світозара, багатьох примусила спинитися і виказати подив. Давно-бо не бачили її такою певною себе і такою збадьорено-щасливою. Ніби помолоділа княгиня. Ходить і винагороджує всіх радістю, якої давно не бачили в її виповнених іскристими сльозинками очах.

— Тобі слід бути обережнішою, — сказав їй, коли лишилися самі. — Невже не завважуєш, як виказуєш себе тією веселою пломінню, що б’є з тебе водограєм?

— Куди ж подіну її, радість моя? Боги свідки, яка я щаслива з того, що маю тебе, що володію тобою.

— Така вже певна, що володієш?

— А то ні? Хіба не видиш, які ми єдині і помислами, і серцями? Не Келагаст і не Мезамір, ти судився мені.

— І все ж поки що між нас стоїть Келагаст.

Замислилась і остудилася. Одначе ненадовго. Згадала, про що домовлялися минулої ночі, й стала запевняти, не завтра, то післязавтра матиме бесіду з Мезаміром, а там — і з найбільш прихильними до її роду старійшинами. Вони — ревниві охоронці поконів і вітцеві однодумці, певна, зроблять так, що Келагаст і розглянутись не встигне, як позбудеться вже столу і увидить на ньому іншого — Мезаміра.

Наступної ночі знову обіймала його й виціловувала, а між цілунками казала:

— Потерпи, солоденький мій, щастя моє вистраждане. Недовго лишилося ждати. Лада[44] недаремно звела нас докупи й відкрила нам таїну тих знад, що ховала досі. Вона піклується нами, певна, пособить нам.

Не міг не вірити Данаї, та недовго тішив себе тією вірою. По кількох днях покликала й сказала:

— Що робитимемо, Світозарку? Старійшини супротивляться нашим намірам.

— Чим же вони пояснюють свій супротив?

— Тим, що й ти: распря піде в землі нашій. Келагаст надто міцно тримається за княжий стіл, аби поступитися ним. А крім того, знаєш, що сказали? Мезамір надто молод, щоб бути князем-привідцею для всіх племен. Дійде до віча, можуть старшого і достойнішого визначити.

«Оце і все, — подумалося по тім її освідченні. — Дуліби не захочуть поступитися правом чільного племені і тому не послухаються Данаї. А поки Мезамір досягне потрібного віку та належної достойності, багато води спливе».

Щось обірвалося тоді в ньому. Хай не одразу, хай поступово, все ж остудило вогонь, яким горів при згадці про Данаю. А остудився вогонь, став тверезішим і розум. За цим разом не вигадував відлучення з Волина — Тивер і без вигадок покликала. Брав злюб найменший брат Остромир