Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

«А він має кебету, цей Хафіз. Далебі, саме на нього й доведеться опиратися, коли дійде до поквитання за смерть брата».

— Гаразд, — мовив перегодом. — Я візьму на карб ваші застереження і приглянуся до помислів та діянь хакан-бега. А вже як пересвідчусь, які вони, покличу й скажу, як нам бути з Апсихом. В одному хочу застерегти вас: ані словом, ані вчинком не дайте комусь знати, що відаєте про чорні Апсихові замисли. Скрізь, де йтиме мова про хакан-бега і його діяння, возносьте Апсиха яко мудрого привідцю, достойного сподвижника вітця нашого. Буде певний у цьому, ми з вами спокійніше почуватимемо себе.

X

Світозар повернувся від уличів, втікичів та зароських слов’ян несподівано швидко, одначе не тим подивував Радима. Князі землі Троянової за цим разом не явили потрібної єдності, либонь, злякалися вчиненого аварами погрому на Дулібській землі і завертіли сідницею: шлють у поміч тиверцям лише втікичів та уличів, всі інші виходять на східні обводи Тиверської та на західні Древлянської землі і тим вичерпують свою поміч.

Князь Радим не міг приховати неабияк збуяного гніву.

— Вони при своїм глузді? — вивергнув його, не соромлячись брата. — У такий тривожний час відвернулися від Дулібії, уже поступились Дулібією. А далі хто на черзі? Тивер?

— Будь мужем і князем, Радиме, — силкувався вгомонити його Світозар. — Не давай волю гарячому серцю.

— Та як я можу стримати його, коли ближики[30] наші замість мужності являють страхопудство, а замість розуму — безтямство! Невже не здатні збагнути; нас роздавлять, коли не об’єднаємо раті свої, стоятимемо проти обрів поодинці. Лише одразу і всією силою навалившись, можемо погромити цих зайд і виперти за межі землі Троянової, інакше загинемо!

Як міг угомонити такого гнівного, до краю збуяного? Сказати, що помиляється, що це не страхопудство і не зрада?

— Мені яко кревному братові і тиверцю можеш принаймні повірити: князі землі Троянової саме про погром обрів дбали, коли ставали на мислі: не втягувати поки що в січу усю нашу силу, обмежитись поміччю уличів та втікичів.

— Віру не кревними зв’язками, ділом доводять, Світозаре, — не гасив, супротивно тому, роздмухував у собі полум’я Радим. — А яким ділом можеш похвалитися ти? Оцим, що привіз від древлян, з-за Росі?

— Ну, а те, що сам я повернувся до тебе, що виходитиму купно з тобою на січу з обрами, цього хіба не доста?

— Що це міняє?

— Найперше ось що: коли ти віриш мені, то повинен повірити й тому, що казатиму про задум союзних з тобою князів. Передусім розглянься, брате мій, і збагни: вони не відкинулись від Тивері, шлють у поміч тобі втікичів, уличів (а це ще одна така, як у тебе, рать), виходять з усією іншою ратною силою на західні обводи своїх земель і, отже, мають намір стинатися з обрами.

— Стинатися будемо тут, між Дністром і Прутом, і не колись — завтра. Невже не тямлять там, у Києві, на древлянах: тут вся аварська сила, тут і вирішуватиметься доля землі Троянової.

— Обри пішли й на Волин. І немало: десять тисяч. Їх там ніхто не зупинить уже. Що, коли з Волина повернуть коней на Іскоростень і Київ? Хто стане їм на путі, коли ми оголимо древлянські обводи й покличемо усіх сюди, в Прикарпаття?

— Я не допускаю такого походу — із Волина на Київ.

— А я допускаю, і тому наполягав саме на такій розстановці нашої сили.

— Ти?

— Так, я.

— Як же… Як же ти міг?

— Доки правився до Києва, розкинув мислію по древу і зважився: інакше не можна і не слід.

Радима коробило. Це ж треба, рідний брат поставив під удар всю тиверську рать, саму матір Тивер. Чи ті помисли, про які торочить оце, можуть бути доказами, тим паче серйозними? Ні і ні! Він вірив і віритиме в інше: лише спільними силами могли б погромити аварів, і саме тут, у Прикарпатті. А що робитиме тепер? У Апсиха сорок тисяч і всі кінні, він сьогодні вдарить в одному місці, завтра обійде заступ і шукатиме собі щастя-долі в іншому, післязавтра ще в іншому місці. Як вистоїть супроти такої сили, коли матиме купно з уличами та втікичами тридцять тисяч і з них кінних менше половини?

— Ми не з січі почнемо, — вгадував його тривогу і силився погасити її Світозар.

— А з чого?

— З перетрактацій.

— Пробі, Світозаре! Чи ти забув, що обри прийшли помститися нам за погром їхнього сольства? Вони вдіють із тобою те саме, що вдіяли з Мезаміром.

— Дарма.

— Не дарма, брате. Та й на те зваж: хто стане слухати тебе? Не ми ж погромили обрів, обри погромили нас.

— Не нас, Радиме, дулібів. Я ж, може, недаремно он скільки літ витирав тиверськими ногавицями університетські лави в Константинополі, бував між сенаторами та логофетами[31], знався з мудрими навчителями права, діл сольських. Запевняю тебе, нічого лихого не вчинять мені обри і на розмову стануть, дарма що дикі і неотесані. А поки розмовлятиму з ними, гляди, й у полян та древлян відпаде потреба тримати рать на всіх обводах землі нашої.

Радим забуває про свій гнів на брата, довго й уперто відмовляє його: що вже буде, те й буде, най суперечка вирішується на боролищі. Та Світозар стоїть на своєму, знай вишукує та й вишукує щораз переконливіші докази, і князеві нічого не лишається, як хилити обсаджену думами й від того таку обважнілу голову.

— Великий камінь кладеш ти мені на груди, брате. До кінця днів своїх не прощу собі, коли щось станеться з тобою там, між обрів.

— Келагаста ж, який спричинив цю ворохобню і на якого гострили вони меча, немає вже серед нас. Аварське сольство відомщене вже, чого їм ще треба?

— Коли б же й вони так мислили, як ми з тобою.

— То вже від мене залежатиме.

— Покладатимемось на це, і все ж останнє слово своє скажу тобі, брате, після того, як принесу жертву богам та удостовірюсь, що й вони з нами.

Світозар відкланюється князеві і йде, а відходячи, тішить себе сподіванкою: боги приймуть братову жертву, і він, Світозар, має