Самоцвіт семи зірок - Брем Стокер

Такого каменя я раніше ніколи не бачив. Він мав колір смарагду, але, певна річ, без його блиску, проте був сяйливий, твердий, а його поверхня була мов у самоцвіту. Вгорі колір світлішав — перехід був настільки м’яким, що майже не відчувався — і зверху ставав ніжно-жовтим, кольором тонкої китайської порцеляни. Він був несхожий ні на що з того, що я бачив раніше, і жоден камінь чи самоцвіт не був до нього подібний.

Майже повністю він був укритий дрібними ієрогліфами, наповненими таким самим синьо-зеленим цементом, як і на саркофазі. Завдовжки він мав близько двох із половиною футів, завширшки — наполовину менше, заввишки майже фут. Порожні місця йшли од верху аж до загостреного кінця. Вони здавались прозорішими, ніж решта каменя. Я спробував віко, але воно було міцно закріплене. Воно було так щільно припасоване, що скриня здавалася суцільним шматком каменю. На боках і краях були якісь дивні виступи, в них зяяли порожнини химерних форм, укриті ієрогліфічними фігурами, майстерно вирізьбленими і наповненими тим-таки синьо-зеленим цементом.

З іншого боку великого саркофага стояв іще один маленький столик з алебастру, вишукано оздоблений символічними фігурами богів і знаками зодіаку. На цьому столику стояла шкатулка близько квадратного фута завбільшки, виготовлена з пластин гірського кришталю, оправлених у каркас із червоного золота, оздоблених синьо-зеленими ієрогліфами. Цей витвір мистецтва загалом мав доволі сучасний вигляд.

Проте якщо шкатулка здавалась новою, то те, що було в ній, — аж ніяк. Всередині, на подушці з золотої тканини, тонкої як шовк і з особливим відтінком старого золота, лежала рука мумії. Вона вражала своєю довершеністю — то була жіноча рука, гнучка і довга, з тонкими довгими пальцями. Бальзамування практично не змінило її прекрасної форми, здавалося, навіть зап’ясток зберіг свою гнучкість. Смаглява шкіра мала насичений кремовий відтінок, схожий на бляклу слонову кістку. Найцікавішою деталлю цієї руки було те, що вона мала аж сім пальців — два середні і два вказівні. Верхня частина зап’ястя була нерівна, ніби обламана і заплямована якоюсь червоно-коричневою речовиною. На подушці поруч із рукою лежав невеликий скарабей, майстерно виготовлений зі смарагду.

— Це ще одна батькова таємниця. Коли я запитала його про неї, він сказав, що це, мабуть, найцінніша річ, яка в нього є, окрім однієї. Коли я поцікавилася, що це за річ, він заборонив мені розпитувати його про все, що цього стосується. «Я розкажу тобі все, — сказав він, — і про це також у свій час — якщо доживу!»

«Якщо доживу!» — знову ця фраза. Здається, ці три речі: саркофаг, скриня і рука, — становлять якусь таємницю!

Потім міс Трелоні вийшла у якихось домашніх справах. Я оглянув інші старожитності в кімнаті, та коли її не було поруч, вони, здавалося, втратили для мене свою привабливість. Згодом мене погукали до будуару, й міс Трелоні запитала, де краще поселити містера Корбека: поруч із кімнатою містера Трелоні чи подалі від неї. Я зробив висновок, що краще подалі, а як зайде потреба, то його завжди можна буде переселити ближче.

Коли місіс Грант пішла, я запитав міс Трелоні, як сталося, що умеблювання будуару так відрізнялося від обстановки інших кімнат.

— Батькова передбачливість! — відповіла вона. — Коли я вперше сюди приїхала, він подумав, що мене можуть налякати всі ці домовини й мумії. Тому дві кімнати опорядили сучасними меблями. Бачите, вони такі гарні… Ця шафка належала Наполеону.

— Виходить, у цій кімнаті немає нічого Єгипетського? — спитав я, радше щоб виявити цікавість до її слів, ніж до чогось іншого, бо, судячи з меблів, це і так було видно. — Яка гарненька шафка! Можна глянути на неї?

— Звісно! Прошу! — відповіла вона з посмішкою.

Я підійшов ближче. Шафа була виготовлена з тюльпанового дерева, інкрустована візерунками і вкрита позолоченою бронзою. Я спробував відчинити шухляду, аж усередині щось покотилося й почувся дзенькіт металу.

— Ого! — сказав я. — Там щось є.

— Там нема нічого, — відповіла вона. — Може, служниця поставила щось та забула. Ану відчиніть!

Я потягнув шухляду, і ми з міс Трелоні аж відступили з подиву: там лежало кілька старовинних єгипетських світильників.

Нагнувшись над ними, ми почали їх розглядати. Серце моє калатало, міс Трелоні теж була схвильована.

Цієї миті у двері задзвонили, й незабаром увійшов містер Корбек, а за ним сержант Доу. Двері будуару були прохилені, тож містер Корбек зайшов до кімнати; до нього приєднався детектив.

— Радійте зі мною, моя дорога міс Трелоні, прибув мій багаж і там усе на місці! — Потім його обличчя спохмурніло. — Окрім світильників. Світильники в тисячу разів дорожчі, ніж усе інше…

Тут він замовк, вражений дивною блідістю її обличчя, а потім угледів ті світильники. І скрикнув од подиву.

— Мої світильники! Мої світильники! З ними все гаразд! Все гаразд! Але як вони сюди потрапили?

Ми всі мовчали. Детектив глибоко вдихнув. Я глянув на нього, і, впіймавши мій погляд, він зиркнув на міс Трелоні, яка стояла до нього спиною. В очах його була підозра.

Розділ IX

Брак знань

Містер Корбек аж не тямився на радощах. Він брав світильники до рук і розглядав із такою ніжністю, наче був у них закоханий. Від захвату і хвилювання він муркотів, ніби кіт.

— Ви цілком певні, що ці світильники саме ті, які належали вам і які були вкрадені? — запитав сержант Доу.

Містер Корбек обурився.

— Певний! Звичайно, певний. Іншого такого набору світильників у світі немає!

— Наскільки вам відомо!

Слова детектива були досить м’які, але