Львів. Вишні. Дощі - Ганна Хома
— А молодша була в таборі, правда?
— Ага! Я думала, дітки там будуть свіжим повітрям дихати, змагання їм будуть влаштовувати. От, подивися на наївну маму! Дощі якраз тоді лили — не висунутись із корпусу. А потім, як розпогодилось, — вивели діток у поле, на прогулянку. Вихователька мені розказувала. Каже, думаю, зараз буду з дітьми гру організовувати, в лови бавитися, у квача. І що? А дітей не чути! Вони усі повитягали телефони і… поринули в Інтернет! І он Натуська моя дзвонила, голос дзвенить від щастя — мамо, мамо, так класно, у нас тут нарешті «Лайф» тягне!
— О, так, діти тепер зовсім інше дитинство мають. Нам і не снилося, що так може бути. Прогрес! Чуєш, Марилю, а на море ви плануєте цього року їхати?
— Та з нашим татом не заплануєш. Вже не знаю, чого від нього чекати. Повний неадекват. — Голос у Марилі пригас, наче хто скрутив регулятор звуку до мінімуму. — Деколи таке витворяє…
— Та ж ніби нормальний! Я он зустріла його недавно на вулиці, усміхався, здоровкався.
— Ага, на вулиці. Ти б на нього минулої суботи глянула. Наталочка он прибігла до хати в сльозах…
Мариля замовкла, тяжко ковтаючи спогад. Знову зблідли її налякані веснянки, а в очах блиснули сльози.
— І що сталося? Чого мала твоя плакала? — стривожилася Улянка.
— Та от приходить дитина до хати, плаче, каже: мамо, там наш тато без штанів ходить по вулиці.
— Як без штанів? — Улянка так і завмерла на табуретці із роззявленим від здивування ротом.
— Йому жарко було, виявляється. Я вийшла з хати, знайшла його. Сидів поміж сусідськими автівками, геть п’яний. Штани зняв, кинув на землю, сів на них. І сидить отакий — тільки в сорочці і трусах. Що мала робити? Спочатку я ховалася, спостерігала за ним. Він кудись поривався йти, пару кроків пройде — і сідає. І так кілька разів. Тоді я тихенько підійшла, коло нього присіла, розмову мирну завела, стала про погоду говорити, тихо та лагідно. Питаю — а навіщо ти штани зняв, котусику? Каже — гаряче нині дуже, вони мені заважають. Тоді я взяла його легенько попід руку і повела до хати. В такому стані — боронь Боже якийсь крик чи примус… Зірветься і пожене світ за очі… Геть спився. Спить, їсть і п’є. Як його з роботи ще не вигнали — не знаю. Домовляється в поліклініці за лікарняний, п’є тиждень, далі трохи стримується, йде на роботу. А тоді — знову починається все по колу… Як зап’є — вранці встає коло п’ятої, гарманиться по хаті, а тоді дверима лише — грюк! Питаю — ти куди? Знаєш, що відповідає? «В аптеку». Це по горілку. Отак «підлікується», а тоді вже спить, потім знову п’є, спить і п’є.
— Як ти то витримуєш?
Улянка слухала розповідь Марилі та чула, як по шкірі у неї бігають мурашки… А Мариля вже спускалася з вишні, зів’яла і зблякла, навіть її розкішне сонячне волосся упало тьмяними віхтиками на плечі.
— Марилечко, ріднесенька моя! — обняла коліжанку. Тримала в обіймах, забувши про відерце з вишнями в руках. Воно опинилося за спиною пригніченої Марилі, знову перехилилося, і з нього сипалися поволеньки ягоди, так, як з очей Марилі сипалися сльози.
— Та як то так? Дружили ми скільки, і разом збиралися, он Віталька і з ремонтом нам допомагав, і меблі перетягував, і поличку таку гарну зробив. Та ж не безрукий, і талановитий, і мудрий… — ніяк не могла остаточно повірити почутому Улянка.
— От через те, що такий талановитий, напевно, і спився… Нереалізований… Не та йому держава, не такі люди, не така родина…
— Та як він таке може казати?
— Та може… — Мариля повитирала сльози, зітхнула, глянула Улянці у вічі блакитним болючим поглядом. — І може, і каже.
Від того погляду, від тих слів Улянка аж зніяковіла. Раптом розсердилася на весь білий світ. Чому так несправедливо? Чому її коліжанка має терпіти такий жах? Чому її діти мають плакати? Чому такий мудрий чоловік спився? Ну чому ж Марилька, така гарна жінка, така хороша людина, має так страждати?
Що робити? Як допомогти?
Та хоч би вишень тих дурних могла їй дати досить. Глянула на вишню, на зібраний врожай. В одній мисці на денці. Ну, може, трохи більше як на денці. Десь два чи три літри. І що та бідна Мариля накрутить дівчатам на зиму? І вишень, як на зло, мало. Всі найліпші — на самому вершечку. Не дістати — дуже високо і дуже тонкі гіллячки там.
Придумала! Сокиру! Драбину!
— Я той вершок зрубаю! Три гілляки! — оголосила і вихором помчала знову до підвалу. Примчала, полізла, як вгодована кішка, на драбину. Знову лихий азарт горів у її очах.
— Уляно, не треба. Чим тобі вишня завинила? — тривога засвітилася в очах Марильки, але її коліжанку не так просто спинити.
— А чого мають вишні пропасти? Хоч трохи більше ягід буде! Що, горобці мають пооб’їдати? Та вишня і так — зайда, сама сюди в город зайшла, проросла, як в сусідському городі зрубали. Корені аж сюди пустила. Всьо! Оці от гілки рубаю. Відійди!
Не так просто зрубати тонкі вишневі гілки, які вгинаються, пружинять, аж сама Улянка ледь не злетіла з драбини. Намучилася.
— Та перестань, не треба, — вже молила затяту подружку Мариля.
— Треба! Зрубаю — тоді перестану.
Вишень було дуже мало навіть після того, як пообривали усе зі зрубаних гілок.
На душі в Улянки було каламутно. Скалічені гілляки лежали великими відрубаними зеленими головами, листя, ще живе, тріпотіло. Улянка понуро взялася за дві гілляки і потягла їх на смітник. Мариля кинулася помагати, але Улянка сіпнулася нервово — не треба. Дві гілки відразу не вдалося потягнути — важко. То по одній повідтягувала, поки Мариля дозбирувала рештки ягід. Обоє мовчали. Такі от пригнічені й порозходилися.
А вишня стояла, збентежена і зніяковіла, як перелякана дівчинка, яку хулігани зловили на пустирі й… обголили налисо. І не могла зрозуміти — за що їй так дісталося?
* * *
А вночі Улянці
