Львів. Вишні. Дощі - Ганна Хома
— Мала, ти чого?! Погано зі слухом? Хочу тебе познайомити з сім’єю! Це ж щось значить, нє? Хіба майбутню дружину не належить познайомити з майбутньою свекрухою? — Олег спробував перебити жартом образу.
— Мені незручно… І вдягнути нічого, — намагалася я викрутитися.
— Вдягни сіру сукню. О! І пальто… Тільки не ті божевільні жовту шапку і червону куртку!
Я промовчала про те, що мені страх як подобаються мої яскрава червона з жовтими і багряними листочками куртка та сонячного кольору шапочка. Точно краще, ніж сіра безлика сукня і таке ж пальто, подаровані, між іншим, тим-таки Олегом, який подбав про те, «…щоб ти виглядала стильно, а не як підстрелене дівчисько!»
Вдягнула я те пальто. Перекресливши його червоним поясом. Але сукню відкинула, обравши джинсову спідницю і червону вишиванку з білим візерунком.
Холодні, як листопадова мжичка, очі Вікторії Владиславівни, матері Олега, прискіпливо оглянули мене ще у великому передпокої будинку. Дивилася ця леді із саркастичною цікавістю, як на випадкового літнього метелика-приблуду, недобитого стужею. І очі її віщували наближення зимової віхоли. А там які вже метелики? Будуть добиті геть усі недобитки.
У помешканні сімейства Олега, старій львівській кам’яниці, все виглядало неживим: бліда господиня, що могла дати майстер-клас штивної манірності манекенам дорогих бутиків; антикварні меблі, люстри та картини — досконалі пам’ятники на цвинтарі минулого; святковий стіл зі стерильністю операційної, в якій інструменти — ножі, виделки, келихи — не мають права й на міліметр збочити з точно визначеного місця, бо інакше — катастрофа! трясця! — хтось схопить не той ніж і поріже ним не рибу, а телячий медальйон.
Ошелешена пишнотою цього захаращеного музею, пригнічена «королівськими» манерами Вікторії Владиславівни, котра, оцінивши мене, зняла сережки і кольє з діамантами та рубінами, адже нема перед ким хизуватися вишуканими прикрасами, я все ж помітила живе створіння. Однак Ніна, схована за окулярами, тоді видалася ледь живою помилкою, що невдовзі засохне комашинкою десь біля мармурового надгробка каміна, її зметуть мітлою та й викинуть на смітник, негідну перебувати тут поміж дорогоцінних і поважних речей.
А Олег на цьому кладовищі речей почувався цілком невимушено.
— Матусю, чудовий лосось! Неймовірно смачний соус! Даси перепис Олі, хай мене годує так смачно, як ти!
Вікторія Владиславівна зронила кілька ущипливих слів про молодь, котра і не знає, і не навчається, відтак і не дуже-то щось потрафить, приправляючи квасною усмішечкою отруту зауваження. Підняла тонку вищипану брову, насмішкувато глянула на мою долоню, в якій зараз опинилася неналежна виделка. Що ж. Я відклала виделку і до кінця вечері більше не спробувала жодної страви. Вікторія Владиславівна зауважила мій демарш і наливалася злістю, а Ніна за вечерею поводилася тихо. Її не помічали ані тітка, ані брат, який лише вряди-годи просив сестру подати щось зі столу — та й усе. За той вечір і я почула від неї лиш кілька ледь чутних ввічливих слів. Ніна тут була тінню, ніким. Вся увага Вікторії Владиславівни… ні, вся її зневага належала виключно мені.
Дуже хотілося наприкінці похмурої вечірки в будинку-музеї імені Вікторії Владиславівни побешкетувати, зобразивши при виході реверанс, але я стрималася і ґречно подякувала за «чудову вечерю». Не хотіла завдати прикрості Олегові, адже він сяяв новою копійкою, задоволений демонстрацією власного статусу принца біля «королеви-матері». Вікторія Владиславівна не помітила моєї подяки, а я зі здивуванням упіймала співчутливий погляд, надісланий мені з-за скелець окулярів Ніною.
Звісно, Вікторія Владиславівна (з такими ж то відповідними іменем та по батькові — Перемога-Влада-Слава!) затьмарила собою все, відтак я відразу забула про Ніну. І Олег, і його мати не зважали на дівчинку, а я піддалася на ці чари непомітності, що перетворювали юнку на невидимку.
Вдруге я побачила Ніну в басейні. Тоненька струнка постать на десятиметровій вишці пружно розгойдалася на дошці, злетіла стрімкою птахою з розкритими руками-крильми, потім склалася, тричі обернулася і увійшла у воду розгонистою стрілою майже без сплеску, без звуку. Я не впізнала Ніну, просто милувалася стрибком юної спортсменки. Але вона впізнала мене і підійшла у роздягалці.
Мабуть, у мене був геть дурнуватий вираз обличчя, бо спершу я ніяк не могла второпати: «Ніна?.. Ніна?..» Ніяк не зв’язувалися в одну особу ці дві різні дівчинки: тінь у хоромах Вікторії Владиславівни і впевнена стріла у басейні.
— А так? — незнайомка схопила з шафки окуляри і… я побачила Ніну, зосереджену мишку, на яку вмить перетворилася стрімка стріла.
— Ніна…
— Нарешті впізнала! — дзвінкий, наповнений радістю голос вклинився дисонансом у первісне враження від юнки.
Ця дівчинка була зовсім іншою тут, ніж удома. «А де вона справжня?» — майнула думка. Тепер я знаю, що справжня Ніна — то багатогранна особистість, розумна настільки, що вміє це приховувати від родичів. У школі Ніна згуртувала кількох друзів у коло операторів — так вони себе називають, знімаючи кумедні ролики, фільми, кліпи. А в басейні — це серйозна, цілеспрямована спортсменка.
У будинку-музеї тітки їй не пощастило опинитися як спадкоємиці половини кам’яниці. Адже молодший брат- гульвіса Вікторії Владиславівни наважився скласти заповіт на користь єдиної дочки, проте не мав аж стільки сміливості, аби бути справжнім батьком, залишитися тут жити та боронити малу від тітоньки. Подався галасвіта, подалі від сестри, покинувши непотрібну доньку в раб… ой, звісно ж, під «опікою» Вікторії Владиславівни.
— Татка можна зрозуміти… — тихо пробурмотіла якось Ніна голосом зосередженої мишки, що перебуває під пильним поглядом кобри-охоронниці дорогоцінного цвинтаря речей, коли згодом розказала мені про власне життя-буття.
Удома дівчинка проявляла якомога менше ознак життя, «…щоб вижити, дожити до повноліття і піти», — то її слова.
— Хай вважають мене покірною, недолугою, нездатною до самостійних рішень і вчинків. Я старанно підтримую тітчине сподівання на те, що легко відмовлюся від спадку. Олю, можеш вважати мене параноїчкою, але ця тактика береже моє життя. Тітка здатна на все заради своїх скарбів.
— Але ж… Ну, Вікторія Владиславівна — специфічна особа, так… Проте не настільки ж, — намагалася я переконати Ніну в недоречності страхітливих підозр.
— Вона вже раз це зробила. Вдруге, напевно, легше, — дівчина дивиться на мене, як на дитину, як на молодшу, наївну подружку, котра ще вірить у Миколая з подарунками.
— Зробила?.. — Мені перехоплює подих від погляду її недитячих очей.
— Її наймолодший брат, мій дядько Ігор… — розказує дівчинка, — астматик і алергік. Жив колись у будинку. Один із трьох спадкоємців всього добра. Тітка добре знала, що він не переживе зустрічі з бджолами. До повноліття не дожив зовсім трохи. Більше тридцяти
