Львів. Вишні. Дощі - Ганна Хома

— Тихо! Може, я так розважаюсь? Ліпше потримай! — Улянка взялася за пилку, коліном притиснула дошку, Мариля покірно вхопила за другий край.

— Слухай, Улясю, там вже через вікно за нами хтось спостерігає. Знову скажуть, що ми якісь ненормальні, за хлопську роботу взялися, — з останньою надією спинити подружку знову відговорювала Марилька.

— Та качка їх не копне! Як мають щось казати — най ліпше прийдуть і поможуть. А як ні — то най заткають собі писок! А я зроблю то, що хочу! — вже трохи рознервувалася жінка. В очах Улянки — зухвалий вогник, на голові — бойове опірення з павутини та дерев’яної стружки, в руках енергійно злітає молоток! Просто-таки Чингачгук перед боєм!

Задзикала пилка, полетіла тирса. Жик-жик-жик — і все, щабель готовий! Молоток, цвяхи. Улянка била по голівці цвяха впевнено і прицільно, наче це не цвяхи вона забивала, а била по голові своїм проблемам — отак, отак, ану вступіться! А вони з переляку заганялися по самісінькі плечі в деревину.

— Ура! Перша сходинка є! — обняла подружку, така втішена, мовби ключі від квартири у центрі Львова отримала…

Другий щабель дався уже гірше. А як двічі стукнула себе по пальцю, то азарт геть пригас. І тоді вже не витримала Марилька.

— Дай-но я! — вхопила у свої тонкі музичні пальчики ручку молотка, вхопила ціпко, як птаха кігтиками за галузку, і… бах-бах-бах — цвях від тих ударів притьмом запхався у дошку.

— Є-е-е!!! — Коліжанки знову обіймаються — перемога!

Трохи незграбна, але міцна, драбина явила світові… щаблі, набиті з різних сторін.

— Слухай, і що тепер?

— Там є ще одна дошка. Ми з тамтого боку приб’ємо!

— Давай молоток!

Зробили. Змучені. Запарені. Червоні, спітнілі. Геть як ті морельки, тільки недостиглі. А вишенька гойдала гілками, наче змагалася з жінками — нічого ви проти мене не зробите, не треба хапати мене! Не дамся!

Поволокли драбину — тяжка ж зробилася, аякже, стільки дощок на неї понабивали! Улянка на правах господині подерлася нагору. Гілки там рясні-рясні, вишні темними вологими очима поглядають на неї, а от дотягнутися — зась! А на найдальших кінчиках — найсмачніші ягідки.

— Марилько, ти де? Тримай гілку, я тобі пригну!

Мариля переставила табуретку на другий бік дерева. Гілка помалу-помалу спускалася, Мариля її уже вхопила. Є! Тримає! Але двома руками. А де ще взяти третю руку, щоби рвати ягоди? От халепа! Помалу перехопила в ліву руку гілку, правицею зриває вишні. Але ж смачні! Пара вишеньок бемкнула по голові.

— Ой! — Із несподіванки Марилька аж голову в плечі втягнула. — Улясю, то ти?

— Вибач, я ненароком! Тут нагорі трохи заважко контролювати і гілку, і вишню, і відерко, — виправдовувалася Уляна.

— Вважай, бо ще пару разів бемкне — і сусіди прийдуть мене рятувати. Диви, який слід — через ціле чоло. Можуть подумати, що ти мене до крові забила молотком! — Марилька мружила очі, бо енергійна Уляна почала переступати на іншу гілку у неї над головою і зверху посипалися лусочки з галузок, листочки.

— Нич вони не подумають! — Уляна вже примостилася на новому місці. — Думаю, їм вже набридло за вар’ятками спостерігати! Знаєш, вар’ятство теж є заразна хвороба! Ще самі можуть такими стати! Лю-ю-ди, уважайте-е-е! — жартома приспівує Уляна, вигойдується, як велика вгодована птаха, на вершечку вишні, просто навпроти вікон другого поверху сусіднього будинку. Тр-рась! — гепнуло вікно, зачинили!

— Йой! Сусіди налякалися? Пішли шити марлеві пов’язки? — втішилася Мариля. Раптом продовжила, перемінюючи голос, додаючи йому моторошності дитячої казки:

— Бійтесь усі! Вірус вишневого вар’ятства явився у нас на городі. Небезпечна пошесть заполонила Львів, — навмисне низьким голосом коментує Мариля. Уляна на верхівці починає здригатися від сміху усім своїм пишним тілом.

— Не сміши мене, бо я і так тут гойдаюся, як жаба на галузці. Я ж у резонанс потрапляю, ще вишня зламається! — Гілки повгиналися під вагою розкішного Уляниного тіла, і кожен вибух сміху насправді стрясав ціле дерево.

— Ого, ти навіть фізику згадала! — і Марилька продовжила навмисне пониженим голосом: — Увага, увага! Вперше в історії цього городу! Неймовірна подія! Резонанс вишневого вигойдування! Сімдесят кілограмів… А скільки ти важиш? — перебила сама себе Марилька.

— Ну, якщо чесно, то сімдесят три, а що?

— О, новий атракціон, сімдесят три кілограми щирого галицького добра на висоті чотирьох метрів! — Марильці явно смакує роль пророчиці.

— Не сміши, бо гепнуся! — Уляна вже хлипає від приступів сміху.

— То ти так гілляку нагнула, що мій сміх тебе трясе!

— Ага, а як я маю її нахиляти? Та тримай, тримай, а то мене зараз я-а-ак хляпне назад! Полечу, як з катапульти! — Улянка з усіх сил пригинає непокірну гілляку, а Марилька, перебираючи її руками, продовжує коментувати:

— Сімдесят три кілограми летять у трамвайний парк!

Уляна знову порскає від сміху:

— Марилько, май совість, не сміши!

— О, а що, трохи політаєш! Ха-ха-ха, хі-хі-хі! — затріпотіли міріади веснянок на Марильчиному обличчі — то Мариля уявила, як вишня розпростується і Улянка летить таким собі величеньким мішечком, гепається на трамвай і звішує ноги просто перед очі сторопілому водієві вагона.

— Ха-ха-ха, хі-хі-хі!!! Я собі уявляю! Ха-ха-ха! Ох, я вже не можу! — гикає і мало не плаче Уляна. Сміх дійшов до такої стадії, що сльози течуть по щоках. Регочуться, гойдаються, нарешті в Марилі від сміху перехиляється відерко, вишні сиплються на землю…

— Йой, що я наробила! — Мариля зіскакує з табуретки, починає вишукувати ягоди в траві.

— То тебе Бозя покарала. Ти мене в трампарк запустити хотіла! — Уляна жартівливо сварить пальчиком.

Злізає з драбини, повзають по землі, рятують розсипані скарби. Пересміялися, заспокоїлися.

— Треба драбину на другий бік!

— Потягли!

Драбина заплуталася у гіллі, не дається. Довелося її опустити, майже покласти на землю і тоді переставляти.

Тепер Мариля полізла нагору.

— А як там твої дівчата? Ти нічого не розказуєш? — Уляна гукає знизу, задираючи голову.

— Та нормально, трохи вчаться, трохи лінуються. Наталочка он уже на канікулах, то так тішиться. А Галя ще на практику ходить.

Знизу таки не дуже цікаво обривати вишні, не так напружено треба пильнувати, аби не впасти, то можна й побалакати. Улянка вхопила наступну гілку, розпитує далі:

— А як закінчили школу?

— Та, Богу дякувати, добре! Я більше за «кавалєрку» їхню тепер переживаю. Дівки вже, на побачення бігають. — Листя шелестить від вправних швидких рухів Марильки, вона дуже спритно перебирає гілочки, долоньками, пальцями — раз-раз — і сипле соковиті ягідки у відеречко. Та ще й відповідати встигає. — З меншою більш-менш можна дати раду. А старша? Таке вигадують! То вони на день народження