Львів. Вишні. Дощі - Ганна Хома

«Такого не може бути!» — думала уві сні Улянка, але сон продовжувався.

В засмальцьованих штанах, в картатому картузику на поголеній потилиці — враз перетворилася вишенька на волоцюгу з Привокзального ринку, потовченого життям і людьми, вільного і непристойного… п’яничку.

Морелька, Марилька, Мореля.

Гойдають Марильку качелі…

Пісня виколисувалася понад трамвайним парком на провислих дротах, голос якогось артиста із львівського ретро звучав патефонно-солодко, слова пісні котилися розсипаними вишнями по старих світлинах сіро-жовтого відтінку. Хтось на них наступив тяжким черевиком, чвиркнуло соком…

Морелька заплакала, здерла картузика з голови, піднесла догори руки-гілочки покалічені…

І тут нарешті пішов дощ. Рясно, густо, вибиваючи на шибі чеканку своїх послань… Сяйнула блискавка, постать морельки виросла над світом аж до неба, вище будинків — обчикрижена, наївна, приголомшена. Гримнув грім і… Улянка прокинулась. За вікном шуміла злива. Улянка встала, щоб закрити відчинене вікно. Глянула на свою вишеньку. Вона гойдала гіллям, тихо і без докору. Листя лопотіло під дощем, краплі злизували з нього і піт, і пил, і біль спекотних днів. Дощ-лікар прийшов до неї, не витримав такого страшного її горя, прийшов відшіптувати, відмолювати, гоїти її рани. Гладив тонке мокре тіло стовбура. Морелька дивилася на жінку зболено і лагідно, світилася німим питанням — чи не даремна моя жертва? Хіба допомогло комусь те, що ти мене покалічила? Та вже хай буде так, я ще виросту. От і дощ пішов. Мудрий і добрий дощ. От тільки, чи той чоловік виросте…

* * *

Помалу минало літо. А Улянка все не знаходила собі місця від докорів сумління. Чула себе так, наче смертовбивство скоїла, тільки про це не знає ніхто. І щоразу, коли приходили дощі і тарабанили в шибку срібними пальчиками, їй стискалося серце — це в її душу тарабанить докір, то сльози бідної морельки не втихають… Хоч деревце стояло собі й стояло, ще навіть трохи влітку зеленіло. Якось жило. Якось…

Лише кожного разу, коли виходила на город, Улянка намагалася не дивитися на свою вишеньку — її каліцтво муляло очі. Сердилася на себе, на світ, який мовчав і не стримав її від дурного вчинку.

З часом помітила одну дивину в собі — чомусь не може нормально виспатися. І намагалася вчасно лягати, а сон не йшов. Прокидалася вранці — як з-під бетонної плити виповзала, приглушена і квола. Щезла та солодка ранкова легкість, що ось прокинешся і, як брунька, вибухнеш зараз у світ своїм щастям… Тіло було змученим і байдужим, не хотілося ані спати, ані вставати. Колись така енергійна і жвава, Улянка перетворилася на апатичне і ліниве створіння. Себе не впізнавала. Вже не просто пила — глушила каву, але й кава не допомагала.

На роботі стала дратуватися від кожної дрібниці… Будь-які вказівки керівництва, нові завдання, телефонні дзвінки викликали обурення. Одного ранку, відповівши на третій поспіль дзвінок, швиргонула слухавку і гаркнула на весь кабінет:

— Задовбали, ідіоти! Скільки можна пояснювати? Купа придурків…

Збентежені колеги одні ховали очі, інші дивилися здивовано. Уляна підвела голову, наштовхнулася на їхні погляди і аж тоді знітилася.

— Перепрошую… Щось я перегнула палицю…

Встала, вийшла з кабінету, вмилася холодною водою. Поверталася на робоче місце вже з трохи рівнішим настроєм, але таки налякана. Ніколи такою не була. Сердилася на себе і не розуміла, що таке з нею. Удома ввечері посварилася із чоловіком, гримнула дверима і пішла геть з хати. Коли повернулася, чоловік лежав уже в ліжку, дивився телевізор із вимкнутим звуком. Чекав. Коли вона вляглася поруч, стиха промовив: «Ти тільки не гнівайся, Ляночко, але я думаю, що, може, таки варто тобі до лікаря сходити? Спати не можеш, встати не можеш… Ти, певно, перевтомилася…»

Уляна таки звернулася у поліклініку до невропатолога. Лікар не знайшов у неї жодної хвороби, та вона її і не шукала. Шукала відповіді — чому стала така, як струта, мовби з неї життєву силу хтось вийняв…

— Насамперед треба зрозуміти: пекло — це не місце. Це стан. Але він реальний. Так само як і рай — то не місце, а стан. І він також реальний. Чому виникають такі стани? Чому людину деколи так щось мучить, аж до відчаю? Кожна людина творить цей стан самостійно, в міру своїх духовних потреб, вчинками, словами, думками, в міру того, наскільки вона з’єднується з Богом, наслідує Його, чи навпаки — відвертається від Нього.

Чоловік у світлій рясі дивився в очі Улянці так, наче наяву її совість побачив, наче тільки з нею і говорив! Високий, кремезний, засмаглий. Руки міцні, жилаві. Звичайний сільський священик? Який і сіно косить, і в гори ходить… Та ні — незвичайний. Он очі які — горять, як вуглини чорні, тільки теплом горять! Дивовижний!

— Ви знаєте, що є прилад, який вимірює світло. Але нема такого приладу, який вимірює темряву. Бо темрява — це відсутність світла. Бо відчай, пекло — то відсутність любові, відсутність Бога у житті людини, — продовжував пояснювати туристам, як хороший викладач, розкладаючи перед ними пазлики світобудови і життя. — Коли людина ставить у центр Всесвіту своє я, а не Бога, любов Господню…

Звідки в нього такі слова? Звідки в нього такі думки? Це ж треба було їй їхати аж у таку глушину, геть аж далеко в Карпати, у це дивне село, щоб почути відповіді на свої запитання. Ніколи не була дуже віруючою, але цей священик зворухнув її аж зглибока, з самого денця — а як то в цім світі насправді?

Улянка вийшла з церкви разом з іншими екскурсантами. Засиділися вони на цих духовних бесідах після вечірні. Внизу шумів Черемош, гори — чолом у небо, а в небі зірок стільки! А в Улянки, як тих зірок, — ще тисячі запитань, але… Ще не могла промовити, соромилася… Не сподівалася, що на бесідах, та ще й на духовних, цей священик говоритиме не високі пафосні слова про канони церкви, а… про життя, про біди і проблеми, на людських прикладах, на простих життєвих поняттях. І тепер трохи жалкувала, що не спитала про своє…

— Я ще сюди повернуся! — прошепотіла зіркам.

Повернутися вдалося нескоро, аж тоді, коли настала пора Великого посту перед Паскою. Пора вичищати і тіло своє, і домівку, і душу… А може, навпаки: душу — насамперед? Саме туди, до Криворівні, де небо було так близько, де Черемош бистрий, живий і гори високі, де люди світлі і