Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта
На дорогу, ламаючи гілки, раптом вискочив красивий олень, постояв трошки і, злякавшись дзвоників на кінській збруї, мов лавина, помчав у гущавину смеріччя, тільки сніг хмарою піднявся з-під його ніг.
— Прекрасний рогач!— зачудувався Метек і цмокнув на коня, що копитами розбивав снігові грудки, аж сніг сипався на сани, на кожухи, на червоні од морозу обличчя хлопців.
— Гарний, багато в ньому й сили, і краси.
Едек засміявся у відповідь на це трохи наївне захоплення Клема.
— Ех, поет, поет! А тим часом це просто м’ясо перейшло через дорогу, та й годі.
— Цинік,— засопів Клем, ображений у своїх почуттях естета, і одразу ж заходився прозаїчно терти вуха, бо навіть узимку він принципово нічим не прикривав своєї скуйовдженої чуприни.
— Гаразд, а куди ми їдемо? Я пропоную до села по той бік озера, а власне — над річкою. Там у мене є знайомі вчительки, тільки ти, Клем, не закохайся одразу, бо піхтурою до них неблизький світ.
— Ех, ти ж знаєш, хіба мені сьогодні до кохання...
І здивувався, коли хлопці так зайшлися реготом, що мало сани не перекинулися.
— Я теж їх знаю. Мазурка вродливіша.
— О Едек, коли ти встиг.
— Хіба це так трудно? Павел познайомив мене, отоді, знаєш, як мені од браконьєра перепало...
Місцями кінь ішов помалу, насилу пробиваючись крізь снігові кучугури.
Метек чудово справлявся з дорогою, гнав через ліс, подекуди такий густий, що гілля ялин щільно сходилося над головами. Тоді хлопці щулилися під кожухами, бо велетенські снігові шапки падали згори, здіймаючи довкола сріблясту куряву.
— Гей, Метек, а чи ми встигнемо завидна повернутись? Бо вночі зіб’ємося з дороги...
— Ти, Клем, дивися краще навкруги, щоб потім було з чого черпати натхнення. Но! Но!..
Серед дерев дедалі частіше траплялися берези, росли похмурі, чорні вільхи. Похилим спуском виїхали на відкрите рівне місце.
— Наше озеро, тільки звідси видно, яке воно велике... Частину дороги проїдемо по кризі. Тут вона вже, напевно, міцна. Берегом треба було б далеко об’їжджати, аж до мосту через річку. А Клем каже правду, краще повернутися, поки видно...
Не встигли щось відповісти, як Метек уже в’їхав у широку смугу очеретів. Зашуміло, захрускотіло, злякано пурхнули якісь маленькі пташата, кінь, ковзаючись на гладенькому льоду, стримував біг.
І погоничеві, мабуть, стало якось лячно, бо він так натягував віжки, що кінь уже просто йшов. Тоді Метек нахилився, пильно оглядаючи блискучу рівну площину, прислухався, чи не осідає лід. Озирнувся на хлопців. Ті сиділи на диво спокійно і тихо, мовби чекали. Їхній переляк повернув йому відвагу.
— Гайда!
Кінь побіг трухцем. Рядом, з правого боку, шелестів очерет, наче якийсь оркестр грав нову, тиху мелодію.
— Річка. Пам’ятаєш, Клем, який краснопір ловився тут, де вона впадає? Та й щупачки непогані траплялися...
— Бери лівіше, лівіше,— закричав Кульчик, і в голосі його виразно Забринів неспокій.
Звернули круто, аж кінь поковзнувся. Метек витріщив очі.
— Що таке?— спитав нарешті.
— Мені здалося, що лід там тонший. Бачиш, дно ясніше помітно.
— Бо тут міліше... Гляньте, як усе видно. Скільки ж тут гілляччя і всякого хабоття. Не дивно, що гачок так часто чіпляє. Я сам дві блешні обірвав минулого місяця.
— Якісь риби, он там!
— Окуні, їх багато, але тікають, певно, добре нас бачать. Приїдемо сюди ловити,— обернувся Метек до своїх пасажирів.— Але й зір у тебе, Едек... О!..— урвав він, почувши, як раптом гостро і сухо затріщав лід. Потім легенько, але рішуче скерував сани ближче до середини озера.
— Що це?
— Гляньте, які тріщини появляються! Ми не провалимось? — Едек на всякий випадок розгорнув поли кожуха.
Метек не відповів. Хлопці бачили, що він зблід і тільки міцно стулив губи. Потріскування лунало чергами, посуваючись разом із саньми, в кризі виднілися білі, мов ножем прорізані лінії тріщин...
— Не більше як п’ятнадцять сантиметрів. Чи видержить? Ну, Метек, кажи щось.
Тільки тоді, коли знову виїхали на товщу кригу, Метек обернувся до хлопців.
— Хоч я й не сподівався, але могли провалитися... Клем правду казав,— тут, де впадає річка, лід тонший. Течія довше не давала замерзнути. Назад махнемо посередині або взагалі об’їдемо озеро.
— Краще вже об’їхати. В таку пору я ще ніколи не купався. Але ти мудрагель, так ризикувати.
— Може, ще розкажеш усім, який дурний цей Метек?— сердито блимнув той на товариша.
У Едека вистачило почуття гумору, щоб засміятися. Визнав, що в питаннях, пов’язаних з озером, заперечувати Метекові не можна, бо це образить хлопця, як тоді з тією нещасливою щукою.
Не встигли й оглянутися, як через замерзле торфовище поміж купинами, де зрідка червоніли ягоди журавлини, виїхали знову на дорогу, до поля, біля якого, розкинувшись уздовж річки, лежало чималеньке село.
— Справжня пустинь, серед лісів, на краю світу,— дивувався Едек.
Кілька десятків хат тулилися до вбогих садочків, які збігали майже до самої річки. З пагорка спускалися на санках дітлахи. Літня жінка, що несла якусь торбу, спинилася, даючи саням дорогу, поздоровкалася.
— Це ж десь тут живе Мацура?
— Тут, я тільки не знаю, в якій хаті... Он там, у кінці, бачите, стоїть лісова сторожка. Я б не хотів такої, бо в селі це не те, що в Сумах, правда? А оцей більший будиночок — школа... Вони мешкають у горішній кімнаті, он ті маленькі вікна... Заждіть, я привітаю їх...
І Метек гучно заляскав батогом, аж кінь, щулячи вуха, зірвався бігти. Дітлахи повискакували на подвір’я. Задзеленчав дзвінок, і в віконці показалося дівоче обличчя. Метек вітально помахав рукою. Наче в себе дома, скочив із саней, відчинив ворота, виганяв із саней товаришів. На подвір’ї прикрив попоною коня, з якого валила пара, почепив йому на шию рептух з вівсом і аж тоді рушив до дівчини — накинувши на плечі пальтечко, вона вже чекала.
— Привіт, Зосю! У мене добре серце — подумав, що вам тут нудно, забрав своїх дружків, і ось приїхали.
— Мало не потопив нас заради такої нагоди,— бурчав Клем, який усе ще не міг отямитись, так налякало його тріщання льоду біля річечки...
