Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Радий, що може подати Емілії руку й вивести її з цього жахливого, продимленого приміщення, майор квапливо рушив з готелю і був би зовсім забув про офіціанта, якби той не побіг за ним слідом, не зупинив на порозі й не змусив заплатити за пиво, якого він навіть не куштував. Еммі засміялася, сказала, що майор — нечесна людина, бо хотів утекти, не сплативши боргу, і ще трохи пожартувала з того пива.
Вона була в чудовому настрої і прудко перебігла ринок; їй хотілося негайно побачити Джоза. Майор сміявся з такого бурхливого вияву почуттів, бо, щиро кажучи, досить рідко траплялося, щоб Емілія хотіла побачити брата негайно.
Вони застали бенгальця в його вітальні на другому поверсі. Поки Емілія сиділа зі своєю приятелькою в комірчині на горищі, а майор вибивав пальцями барабанні марші на брудних столиках у спільній залі внизу, Джоз походжав по кімнаті, кусав нігті й раз по раз поглядав через Ринкову площу на готель «Слон». Йому теж кортіло якнайшвидше побачити місіс Осборн.
Ну що? — запитав він.
Ох, бідолашна, як вона настраждалася! — вигукнула Еммі.
Атож, пожалься боже! — відповів Джоз і так жваво закивав головою, що його щоки задвигтіли, мов драглі.
Вона поселиться в кімнаті Пейн, а та перейде в мансарду, — повела далі Еммі.
Пейн, статечна дівчина-англійка, була особистою покоївкою місіс Осборн.
Провідник Кірш, як і належить, залицявся до неї, а Джорджі мучив її розповідями про німецьких розбійників і про духів. Вона тільки те й робила, що бурчала, командувала своєю господинею і заявляла, що завтра ж таки повернеться назад у своє рідне село Клепем.
Вона поселиться в кімнаті Пейн, — сказала Еммі.
Як? Невже ви хочете сказати, що приведете ту жінку до себе в дім? — вигукнув майор, схопившись з місця.
Авжеж, приведемо, — відповіла Емілія найневиннішим тоном. — Не лютуйте, майоре Доббіне, і не ламайте меблів. Так, ми збираємось поселити її тут.
Звичайно, люба моя, — сказав Джоз.
Вона, сердешна, так натерпілася, — повела далі Еммі.— її мерзенний банкір збанкрутував і втік, а чоловій, негідник, кинув її і забрав від неї дитину! (На цьому слові вона стиснула кулачки й погрозливо виставила їх перед собою — майор замилувався, дивлячись на таку сміливу войовницю). Вона, бідолашна, зовсім самітна й мусить давати уроки співу, щоб заробити на хліб, — то як же не влаштувати її тут! — Беріть у неї уроки, люба місіс Джордж, — вигукнув майор, — але не запрошуйте її жити до себе! Благаю вас, не запрошуйте! — Фе! — пирхнув Джоз.
Ви завжди такий добрий і співчутливий, принаймні таким були досі… я дивуюся вам, майоре Вільяме! — підвищила голос Емілія. — Коли ж їй допомогти, як не тепер, у її нещасті? Саме тепер треба стати їй у пригоді. Вона моя найдавніша приятелька, і не…
Вона не завжди була вам приятелькою, Еміліє,— сказав майор, уже зовсім розгнівавшись.
Цього натяку було для Емілії забагато; вона глянула на майора майже люто і сказала:-Посоромтеся, майоре Доббіне! — Вимовивши цю фразу, що мала вбити майора на місці, вона велично рушила до своєї кімнати й рвучко зачинила двері за собою і за своєю ображеною гідністю.
Натякати на це! — вигукнула вона вже за дверима. — Ох, яка це жорстокість з його боку! — І вона глянула на-портрет Джорджа, що висів, як звичайно, над портретом сина. — Так, це жорстокість. Якщо я їй вибачила, то невже-йому треба було про це казати? Ні. Хіба ж я не з його власних уст почула, якою негарною і безпідставною була-моя ревність? І що ти був чистий… Так, ти був чистий, мій святий серед святих на небі! — Вона пройшлася по кімнаті, тремтячи з обурення. Тоді сперлась на комод і довго не зводила погляду з портрета, що висів над ним. Джорджеві очі дивилися згори на неї неначе докірливо, і чим далі, то все сумніше. В її душі раптом знов воскресли ранні, дорогі спогади короткої весни її кохання. Рана, що ледь зажила з роками, знов почала кривавити, і як же болісно! Емілія не могла витримати чоловікових докорів. Цього не могло бути. Ні, не могло! — Бідолашний, безталанний друже наш Доббіне! Одне нещасливе слово знищило зусилля багатьох років — довгою, важкою працею споруджену будівлю життя, кохання й вірності, зведену хто зна на яких таємних, непомітних підвалинах, де були поховані пристрасті, нескінчена боротьба, невідомі жертви… Вимовлено одне слово — і руйнується чудовий палац надії, одне слово — і летить геть пташка, яку ти протягом цілого свого життя намагався приманити! — Хоч з виразу Еміліїного обличчя Вільям бачив, що настала критична хвилина, а все ж він і далі найпереконливішими словами вмовляв Джоза стерегтися Ребеки, настійливо, прохав його не брати її до себе. Він благав містера Седлі хоча б спершу розпитатися про неї, розповів, як йому випадково трапилось почути, що вона водиться з різними підозрілими людьми, нагадав, скільки зла вона зробила раніше, як вона з Кроулі оббирала бідолашного Джорджа. Тепер вона, як сама призналася, не живе з чоловіком — може, на це є свої причини? І якою вона буде поганою товаришкою для його сестри, що нітрохи не розуміється на житейських справах! Вільям закликав Джоза не допускати Ребеки в свою родину з таким красномовством, на яке тільки був здатен, і з куди більшим запалом, ніж звичайно виявляв цей спокійний чоловік.
Якби він був не такий наполегливий або трохи хитріший, йому, певне, пощастило б переконати Джоза, та бенгальця зачіпало за живе почуття переваги, з яким, на його думку, майор «ставився до нього (він навіть поділився своїм враженням з провідником, містером Кіршем, а оскільки майор перевіряв його дорожні рахунки, три цілком Погодився зі своїм паном). Тому Джоз виголосив хвалькувату промову про те, що він здатен сам захистити свою честь і не бажає, щоб майор втручався в його справи, — одне слово, бунтувався проти Доббіна, аж поки їхній розмові— досить довгій і бурхливій — не настав кінець з дуже простої причини, а саме: прибула місіс Бекі в супроводі носія з готелю «Слон», завантаженого мізерним багажем гості.
