Щиголь - Донна Тартт

тримаючи склянку кінчиками пальців і спостерігаючи, як спливають години. Очі в мене злипалися, я перебував у напівдрімоті, похмуре зимове світло ковзало від стіни до стіни паралелограмами, що падали на підлогу й звужувалися, аж поки зовсім зникали, надійшов час обідати, живіт у мене заболів, у горлі пересохло від жовчі, а я все ще сидів там, у темряві. Я не думав нічого нового, все те, про що завжди думав і в набагато менш складних обставинах. Думки пронизували мене потужно й несподівано, отруйний шепіт у голові майже не змовкав, хоч іноді ставав таким тихим, що звучав майже на межі чутності, але в інших випадках зростав до безконтрольного реву, переходив у напад шаленства, хтозна-чому, іноді спричинити його міг навіть поганий кінофільм, або занудна вечірка, або короткочасна нудьга, або тривалий біль; тимчасова паніка й перманентний розпач — усе це навалювалося на мене відразу й спалахувало таким сірим, моторошним світлом, що я бачив, реально бачив, озираючись у кошмарній тривозі на минулі роки, бачив виразно і ясно, що світ і все, що в ньому, завжди перебуває в глибокій дупі й ніколи не буває бодай стерпним, відчував нестерпну клаустрофобію душі — кімната без дверей і вікон, із якої немає виходу, на мене накочуються хвилі сорому й жаху, відчепіться від мене, моя мати лежить мертва на мармуровій підлозі, припини, припини, голосно шепочу сам до себе в ліфтах, у таксі, залиште мене в спокої, я хочу померти, то була холодна, обміркована лють, спрямована на самознищення, яка не раз заганяла мене в густому тумані рішучості до моєї кімнати, де я ковтав неймовірну суміш із наявних під рукою наркотиків і бухла, і тільки завдяки невмінню та витривалості я зрештою завжди з розчаруванням приходив до тями, водночас відчуваючи полегкість щодо Гобі, якому не доведеться знайти мій труп.

Чорні птахи. Жахливе свинцеве небо, як на полотнах Егберта ван дер Пула.

Я підвівся на ноги й увімкнув настільну лампу, розхитуючись у слабкому світлі кольору сечі. Я міг чекати. Міг утекти. Але це не був вихід, це були радше спроби вижити: марні, як у миші, яка шастає в клітці зі зміями, шукаючи, де їй від них заховатися. Вони могли лише продовжити мені дискомфорт і напругу. Щоправда, був іще один вихід: я відчував, що працівник консульства не стане затримуватися з відповіддю й негайно зателефонує мені, якщо я «в неробочий час» залишу на автовідповідачі повідомлення, що я американський громадянин і хочу зізнатися в убивстві.

Акт протесту. Життя пусте, марне й нестерпне. Навіщо мені зберігати йому вірність? Немає сенсу. Чому не завдати Долі удару кулаком? Кинути книгу у вогонь і покінчити з усім? Здавалося, не буде кінця нинішнім жахіттям, багато зовнішніх жахіть приєднаються до моїх власних внутрішніх; а прийнявши достатню кількість наркоти (я зазирнув у пакетик: залишилося менш ніж половина), я можу покласти цьому край і податися деінде — у пишну темряву, феєрверк зірок.

Але я не був цілком переконаний, що мені вдасться з усім покінчити. Я не хотів витрачати те, що в мене було, на кілька годин забуття лише для того, щоб потім прокинутись у своїй клітці (або ще гірше: у голландській лікарні без паспорта). З другого боку, я давно не приймав наркотиків, утратив витримку до них і був упевнений, що в мене вистачить, аби успішно виконати свою роботу, якщо я поставлюся до неї серйозно й спочатку добре нап’юся, а на завершення ковтну свою пігулку, призначену для екстремальних ситуацій.

Пляшка охолодженого білого вина в міні-барі. Чом би й ні? Я допив решту свого джину й відкоркував вино, почуваючись рішучим і радісним — я був голодний, у міні-бар поклали крекери й закуски до випивки, але мій задум було легше здійснити на порожній шлунок.

Відчуття полегкості було величезним. Спокійний і тихий відхід. Безмежна радість одразу всього здихатися. Я знайшов на радіо канал класичної музики — там виконували різдвяні гімни, врочисті й літургійні, то були не так мелодії, як спектральний коментар до них — і подумав, чи не залізти мені у ванну.

Але ванна почекає. Натомість я висунув шухляду стола й дістав звідти готельний комплект канцелярського приладдя. Сірий кафедральний камінь, мінорні гексахорди. Rex virginum amator[222]. Між лихоманкою і водою в каналах навколо мене утворилася примарна подвійність, межова зона, яка водночас була кімнатою в готелі й каютою корабля, що легко гойдався на воді. Життя у відкритому морі. Смерть від води. Коли ми були малими дітьми, Енді казав мені своїм моторошним марсіянським голоском, як він чув на освітньому каналі, що Діва Марія оберігає тих, хто плаває на морі, що молитви з розарієм[223] захищають, зокрема, від утоплення. Mary Stella Maris. Марія Зірка Моря.

Я уявив собі Гобі на опівнічній месі, опускається навколішки між лавами у своєму чорному костюмі. Позолота поступово стирається. На дверях шафи, на кришці бюро часто можна бачити маленькі виїмки.

Речі шукають своїх законних власників. Вони наділені людськими властивостями. Вони нечесні або чесні, підозріливі або довірливі.

Справді чудові предмети не з’являються нізвідки.

Готельна ручка була далека від досконалості, я волів би мати кращу, але папір був кремовий і цупкий. Чотири листи. Листи до Гобі та місіс Барбур будуть найдовшими, бо вони найбільше заслуговують на моє пояснення, і це єдині люди, які за мною сумуватимуть, коли я помру. Але я напишу також Кітсі — щоб запевнити, що це не її провина. Лист до Піппи буде найкоротшим. Я хотів, аби вона знала, як сильно я її кохав, і водночас переконати, що анітрохи не звинувачую її за те, що вона не відповіла на моє кохання.

Але я їй цього не скажу. Я хочу не бризнути в неї отрутою, а обсипати її пелюстками троянд. Моя мета в тому, щоб коротко повідомити, яким щасливим вона мене зробила, а про більшу частину конкретних подробиць не згадувати.

Коли я заплющив очі, то був вражений клінічно гострими стрілами спогадів, якими лихоманка обсипала мене невідомо звідки, то були наче сигнальні ракети, що злітали над джунглями, яскраві спалахи навдивовижу деталізованого й емоційно насиченого матеріалу. Стріли світла проникали крізь заґратовані вікна нашої колишньої квартири на Сьомій авеню, шкарубкі сизалеві килимові покриття та червоні рубці від них, що відбивалися на моїх руках і колінах, коли я грався на підлозі. Помаранчева вечірня сукня мами з якимись блискучими бляшками в нижній частині, до яких мені завжди хотілося доторкнутися. Наша колишня служниця Аламеда