Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

В моїх нутрощах зростав темний страх. Невже Товстий король знав? Невже Людовик розповів йому про мої плани?

Я досі не знала, чи перед мною маріонетка Капетингів чи новий гравець з власною думкою. Але я щойно вийшла за нього заміж.

“В нього світле волосся, а на блакитній туніці вишита клята лілія. Він ворог, Ліє. Ворог”, нагадала я собі.

Переді мною було важке завдання.

Найгірший ворог – це звичний ворог, приємна особа, яка кожен день змушує тебе повторювати собі: ”Не зраджуй йому свої слабості, його турбота вдавана. Він тільки запасається зброєю, яку ти йому даруєш, і використає її проти тебе, коли вибухне відкрита війна.”

Сонце вже сідало, коли всі наші гості залишили салон, направляючись на перший з банкетів, якими я пригощатиму їх найближчими днями.

Залишились тільки Сюжер і Аделаїда Савойська.

Вони наближалися до нас, обходячи гори канделябрів, клепсидр і скажено дорогих соболиних плащів. Весільних подарунків назбиралося стільки, що плитки салону, білі й чорні, як на шахівниці, повністю зникли. Я захоплювалася зовнішнім виглядом королеви: вона була красунею, яка досі залишалася красунею. Вона виглядала, як дикий звір, приручений часом, каштанова грива поступилася місцем білим кучерям, так наче все в ній змирилося з пережитим. Я уявила собі її поряд з Товстим королем і відразу запідозрила, що під її строгим і дещо зверхнім виразом обличчя криється дама занедбана чоловіком, як доповіли мої коти, зовсім не схильним приділяти увагу своїй дружині. Людовик VI був ненажерою і волів наминати голови смажених кабанчиків, а не товариство королеви. І не тільки в їді був він ненаситним.

Сорок байстрюків, саме стільки нарахувала Адамар у своїх повідомленнях.

З Сюжером, королева виглядала на вдоволену, почувалася як вдома.

Я схилила перед нею голову, за все життя вона була єдиною жінкою, перед якою я це зробила.

-- Пробачте королю, герцогине, здається в нього знов понос і подорож в Бордо була неможливою.

Мене вже повідомили про дизентерію її чоловіка, а також про його проблеми з пересуванням, він ставав щоразу товстішим, щоразу безпораднішим.

Я аргументувала, що раз я платила за весілля, то могла наполягати, щоб воно відбулося в моїх володіннях, в Бордо, а не в Парижі, як на спадкоємця короля франків пристало.

Вигравши свою першу сутичку, я отримала в подарунок додаткову перевагу: в день, який позначиться на всьому моєму житті, мені не доведеться особисто зустрічатися з ворогом, бо він залишився в своєму палаці на острові Сіте.

-- Я розумію, моя королево, -- відповіла я Аделаїді зі спокійною посмішкою. – Ми всі молимося за його швидке одужання.

-- Ви чудово виглядаєте в цій… червоній сукні?

-- Пурпурній.

“Константинопольський шовк”, промовчала я. Її сукня не була новою. Невже королева не могла дозволити собі нову сукню на весілля свого сина? Я не хотіла принижувати її, було ще рано наживати собі ворогів.

-- Не думаю, що багато жінок можуть похвалитися, що отримали комплімент від королеви, я з любов‘ю збережу його в спогадах про цей день, -- додала я смиренно, поки вона мене відкрито вивчала.

Ми четверо виходили з салону, коли, раптово, якась вагітна жінка підійшла до нас зі смолоскипом. Я поглянула на знамено на конях, за якими вона доглядала. Вона була служницею Теобальда Шампанського; багато васалів Товстого короля прибули в Бордо зі своєю невеличкою домашньою свитою. Сюжер вийшов уперед, але Людовик торкнувся до плеча абата і зупинив його.

-- Залиште нас на мить самих, -- сказав і відійшов від нас, взяв у жінки смолоскип і вони обмінялися кількома репліками. Людовик попрощався з нею, мені здалося, що розлючено, і переляканий сперся на колону.

Підійшла його стривожена мати.

-- Що трапилося, сину?

-- Дай Боже, щоб нічого, -- почула я його слова.

-- Що сказала ця жінка? – наполягала вона.

-- Якусь дурню без сенсу, -- відповів він рішуче, проте не дивлячись на рідну маму. Замість цього він спостерігав за темним подвір‘ям, де зникла служниця.

І вже до кінця вечора він був сам не свій.

Я підозрювала, що мій чоловік буде лаконічним, а банкет тільки підтвердив, що я вийшла заміж за мовчазну статую.

Людовик був сама люб‘язність, проте він був надто розсіяним, щоб вести якусь розмову. З ним щось діялося. Щось його лякало.

Невдовзі я довідалася, що це. Вистачило п‘ять слів, щоб назавжди змінити наше життя.

Першим замовк Сюжер, коли один з ченців підійшов до нього і прошепотів щось йому на вухо.

Людовик побачив це і випрямився на троні так, наче вже кілька годин очікував цього.

Сюжер відсунув миску з супом з кропиви й одним махом вихилив срібну чашу з червоним вином, хоча коти вже доповіли мені про його любов до гіпокрасу, і що в абатстві Сен-Дені він ховав його в найбільш чудернацьких криївках. Проте якщо він і перебрав вина в Бордо, то все одно проявив надзвичайний самоконтроль, коли поглянув з безмежним смутком – а може ще з чимось, чого я тоді не змогла витлумачити – на Аделаїду Савойську, королеву.

Потім обійшов стіл і зупинився попереду, навпроти Людовика. Той проковтнув слину, його очі говорили мені, що він в розпачі… й гостре почуття вини розірвало мені душу надвоє.

Тоді Сюжер зробив щось, що в ту мить мало хто зрозумів. Як вони могли таке передбачити? Абат опустився перед Людовиком на одне коліно.

Цим разом Людовик випередив абата:

-- Мій батько мертвий, так?

Сюжер підняв голову і почав заїкатися:

-- Звідки… звідки Ви знаєте?

Людовик з жахом поглянув на свої руки, так наче вони йому не належали:

-- Бо в мене королівський дотик.

12 Verba de futuro

ЕЛЕОНОРА

Бордо, 1137

Я не повинна розповідати про це. Але розповім, розповім.

Те, що трапилося між нами в